Великий характерник
Шрифт:
— Взяти то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж...
Хлопчак не став чекати дальших слів.
Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:
— Ви ж обіцяли! Як же тепер так?
І тоді втомлении з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:
— Та, раз така охота в хлопця, хай буде. — І, повернувшись на малолітка, застеріг: — Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу — жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?
Іван
— Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!
Козацтво гучно зареготалося — голосний сміх градом сипонув на майдан.
ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ
Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про “зичливість” гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.
— Що ти таке пообіцяв цьому хлопцеві?! — зацікавлено запитав Дорошенко.
Молодий козак у відповідь здивовано повів очима:
— Про що мовиться?
— Та кажу про малолітка з Мерефи. Того, що приволік сюди й вовчиська. А слідом і батько не забарився. Тиждень тому разом із гуртом мерефської молоді добився сюди. Побачивши малого, зчинив на Січі крик: “Паршивцю малий, а ми вже тебе мало в покійники не записали! Гайда мені додому!” Та кляте хлопча вперлося й своє: “Зостануся — і все. Іван Дуб велів чекати”. І що вже козаки всі гуртом вмовляли його забиратися додому, лякали лютими битвами, смертю і чорт зна якими страхами, нічого не допомогло. Коли ж батько взявся за різку, малий зовсім осатанів: “Як вдарите, зовсім не повернуся додому. І не ступлю на поріг, навіть коли стану великим отаманом”.
— От харцизяка! — Іван Дуб не ховав свого захоплення, йому все більше подобався цей норовливий мерефський хлопець.
— Але ж і впертий який! Змагався три дні батько з ним й зрештою подався додому, кинувши при відході: “Що ж, козакуй, сину. Голову гляди, але й в задніх не сиди. Бо ж коли, не дай Бог, почую, що сорому набрався з малих літ — їй Богу, перед усіма січовими побратимами виб’ю різками, та так, що живого місця не зостанеться”. А малий на батькову науку тільки посміхнувся: “Я не дітвак, тату, знаю гаразд, як обстоювати своє”.
— Молодець, добре сказано!
— Та ти з похвалою не поспішайся, знаєш сам — час покаже, який хто вояка. Тут он в чому маю порадитися з тобою. За козацьким законом має хлопець три роки чурою походити. Он якраз Макогон зголосився взяти помічника в науку. Хай собі з легшого починає, то дасть Бог доп’ється й вищого.
— Е, цей хлопчак не простий. Вид його хирлявий — омана. Всередині в нього чи не біс сидить.
— Пусте. Хлопець як хлопець.
— А як же тоді міг цей малоліток здолати те, що іншим не дано? Як пройшов пороги, які міцним та витривалим юнакам іноді не під силу пройти? Чого тільки вартий Ненаситець — він нині такий лютий, що аж небо стугонить від його реву. А хлопчак не злякався, сам один пройшов
— Ну, — відмахнувся Дорошенко. — як там все було, важко щось сказати. Свідків цього не маємо. Хоча видно, що хлопець не з боязких таки. А відчайдухів нам повсякчас бракує. То чом би не віддати його в науку до Макогона, бо що ж це за правдивий козак, коли не навчився добре орудувати шаблею?
— В тому то й оказія, що, здається, володіє хлопчак іншою гострою зброєю.
— Гм, ти хочеш сказати, що хлопець із родових?
— Щось таки є в ньому. Я ще в Мерефі це запримітив. Розказував хрещений хлопця, Михайло Діброва, що чужим був малий поміж людей. Вони його цуралися. А деякі навіть боялися. Це теж говорить чимало.
— Боялися, кажеш? — замислився гетьман. — Вгледів і я щось таке поміж ним і тими, що з Мерефи прибули. Сторониться він їх, а вони його. Я думав, що все це через вовка.
— Ну, звісно, що й через звіра також. Сірий — його оборонець. Змалку він біля нього. З ним і прибився сюди. Це теж неспроста.
Чи не із роду він Мамая, Байди, Підкови та інших?
— Ну, про це ще рано говорити. Час покаже. Хоча саме такі нам ой як треба зараз!
— Авжеж, що так, — радо вхопився за ці слова Іван Дуб, — усього ж маємо п’ятьох, але підтоптаних, не рахуючи ту, що на Перевозьких хуторах, яка сім літ тому сюди прибилася.
— Мовчи, про Роду ні слова! — різко зупинив Дорошенко. — Вона одна багатьох вартує. Знай, волхвиня недавню перемогу напророкувала, до неї я ходив вночі перед виступом. Пригадай собі, коли ми добре пошарпали Стамбул та й спорядилися додому, султан кинувся нам навздогін. Це й передбачала Рода, вона ж і дала пораду, як вести себе з військом бусурманським. За її словом було виставлено чайки супроти турецьких галер. І султан злякався розпочати битву, з тим і забрався.
— Я цього не знав, — здивувався почутому Іван Дуб.
— Тож знай і мовчи. Мусиш знати і те, що саме Рода зцілила писаря Пашковського, який вже на той світ від ран побирався. За три дні на ноги підняла. Та так, що й забув козак думати про скору смерть. Он як воно.
— То, може, до неї в науку віддати і цього?
— Якщо хлопець вдатний, то чом не спробувати. Тут з нього замало поки що справи. Відвести на Перевозькі хутори, а з ним двох із пластунського куреня — Вітрогона та Пугача. Нехай подивляться, що та як. Якщо виявиться їхнім, то вони зразу ж це пізнають. А коли так, Рода навчить, як на всілякому чар-зіллі знатися, а наші характерники покажуть премудрості козацького чину — кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати. Зуміє все це пізнати — великим характерником стане. А коли ж виявиться не їхнім — чужого не приймуть.
— І що ж тоді з ним робитимемо?
— Відправимо, куди там час покаже і наші справи.
— А що робитимемо з вовком?
— Хай він забирає його із собою на хутори.
— Звісно, нащо звіряку на Січі тримати. Козаки вночі жахатимуться страшного виття.
— Гм, козакам нічого харапудитися вовків. Коли є страх, немає сили.
— Вірно, батьку-отамане.
Після довгої розмови з Гетьманом мав Іван Дуб коротку розмову з Іваном Половцем. Та й скоріше, що це була не так розмова, як його настанови малому.