Великий характерник
Шрифт:
— Для того, щоб досягти великої слави, хлопче, мусиш пройти усі випробування. їх є чимало. Але коли ти вже пройшов пороги, то ці завдання не лякатимуть тебе, справишся з ними заввиграшки, — сміявся молодий козак з нього чи знову звіряв душу, пильно зазираючи в глибінь очей? — Зараз тобі буде зав’язано очі — на слух маєш відчути, якими місцинами провадитимуть тебе провожаті. Мусиш прислухатися пильно за переднім подорожнім, а той, що їхатиме слідом на коні, вартуватиме, щоб ти, бува, в халепу не втрапив, оступившись. Ось тобі моя порада: як ітимеш, надійся лишень на слух і нюх.
— Як Сірий?
Іван Дуб посміхнувся:
—
— Я зумію.
Поклав руку на його плече:
— Сподіваюся, що так воно і буде. Пам’ятай собі, хлопче, що і я віднині відповідаю за твої кроки по цій землі. Якщо не зумієш — зразу ж відмовся. Чуєш мені?
— Я зумію, — вдруге завірив Іванко.
— Що ж, тоді ступай з Богом, — Іван Дуб дав знак двом поважним козакам.
Із зав’язаними очима Іван Половець вийшов на шлях. Глибоко вдихнув повітря. Легко і вільно. Так він почувався нині. Таємничість вабила його. Відчував: те потаємне, до чого він ішов від тієї самої миті, коли зірвав далекої купальської ночі квітку папороті, наблизилося до нього тепер. Хай і не цілком, але зупинилося неподалік, чекаючи зустрічі з ним.
Блукання було несказанно довгим. Скільки часу вони йшли — важко й сказати. Яким шляхом простували — відчував згодом легко, вростаючи в небачене, лишень чуте. Кілька разів схибив напочатку, але знову, спрямований на шлях своїми провожатими, крок за кроком усе впевненіше вирізняв поступ того, хто йшов попереду. Він чув, коли той простував рівним шляхом, і коли ставав на маленьку галузку чи босими ногами торкався зі сплеском води. За ним він слідував невідступно.
Той, що був позаду, вів за собою кількох коней. Це він розрізнив теж чітко, чуючи стукіт копит та дзенькіт вуздечок.
Коли зупинилися на короткий перепочинок, один із провожатих запитав:
— А що, хлопче, можеш сказати, що і як ми пройшли?
Іван, у тугій пов’язці на очах, через яку не пробивалося ані крапельки світла, спробував оповісти відчуте:
— Спочатку ми пройшли чисте поле — трава торкалася ніг і вітер чувся виразно, ніщо не заважало йому бриніти чисто. Потім ми спустилися в долину — за кілька кроків кумкала жаба і я мало що не втрапив у болото. А от щойно ми завернули до лісу і ось стоїмо під деревом. Те, що навкруги ліс, — це виказує шелест дерев. їх тут багато. Кожне дерево має свій голос. А ми стоїмо під осикою. Недаремно деревом-переляком називають її люди — он як тремтить осичина.
Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.
І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: “3 цього хлопця буде таки толк”.
Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли.
Далі всі гуртом добиралися кіньми.
Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.
Козаки гукнули:
— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.
Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:
— Агов, є тут хто-небудь?
У відповідь почулося:
— Ну от, нарешті дочекалася.
Іван Половець аж стрепенувся на звук цього грудного
І справді, з-за широкого перестінку вийшла, спираючись на гнутий костур, його давня знайома, та, кому він був зобов’язаний своїми муками, кого він вишукував у хащах, хто видавався маревом чи сном, химерою, болючою згадкою. Стара ворожбитка з мерефської хащі стояла перед ним!
Радісно кинувся назустріч:
— А я Вас шукав, бабо!
— Знаю, — посміхнулася і провела рукою по його голові. — Он ти вже який великий, Іванку. Жаль тільки, що не можу розгледіти твого личка.
Здивовано підвів на неї очі:
— Як це?!
Глибоко зітхнула:
— Осліпла я, хлопче.
— Чому?!
— Так треба Богам. Відблиски пожежі виїли мої очі.
Він нагадав собі:
— Той попіл у лісі, який бачив я, хто це зробив?
— Блискавиця, — гірко посміхнулася.
— Чи люди?! — перепитав, дивлячись на неї.
— Нащо їм це робити?
— Щоб ви нічого не бачили і не знали, бо ж вас люди бояться.
Засміялася на це:
— Ой, хлопче, бояться, кажеш. Але ж запалити — цього замало. Цим переляк свій не випалиш. А от про те, щоб не бачити... Не біда, що очі мої темрявою покриті, насправді, — прошепотіла глухо над ним, — не всі зрячі можуть угледіти те, що видиться мені. Чуєш?! Отож і ти гляди мені, до вивертів не вдавайся, вловлю все, як є.
— А що ж Ви бачите зараз, бабо?
— Бачу я перед собою малого пройдисвіта, з якого за сім літ виросте Великий Характерник.
Чи ж не сміялася вона з нього?!
Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:
— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.
— Як це?
— Як свого часу князь Святослав.
— Ви розповідали мені!
— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй гарну славу про себе і рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг з дорогої тканини — вбирайся просто і вільно, щоб тіло почувало свободу.
— Це ж легко! — вигукнув зраділо.
— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.
Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!
Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.
ШКОЛА ХАРАКТЕРНИЦТВА
Перші дні поміж нових вчителів видалися Іванкові якоюсь химерою. Та й не дивно. Сподівався ж бо він на іншу науку. Думав, що перед ним буде розгорнено древні книги, в яких, як чулося від старих мереф’ян, заховані потаємні знання. Однак усього цього не сталося. Першого дня його направлено до узлісся і велено знайти палицю, та не будь-яку, а доладну до свого зросту й сили, та принести її до плетеного тину.