"Веста" не знає пощади
Шрифт:
— Але… Але ж те було б жахливо!..
— Більше того, це було б потворно, — серйозно зауважив Завірюха. — І саме тому не можна залишати цю версію без перевірки.
Завірюха підійшов до селектора і сказав у трубку:
— Прошу краківську міліцію, відділ кадрів. Блискавка.
Через п’ять хвилин обидва полегшено зітхнули: хорунжий Рак з 1956 року в міліції не працює. Звільнився за власним бажанням і виїхав кудись на західні землі. Вже тільки для очистки сумління перевірили у центральному бюро обліку офіцерів міліції, чи є Рак в списках працівників
Сержант заспокоївся.
— Але все-таки, — сказав по хвилі капітан, — треба буде перевірити, де тепер пан Рак і що він робить, це може згодитися при розплутуванні раніше не викритих справ. Як не кажи, а свідок з першої руки…
Та він не встиг закінчити свою думку — перебив дзвінок міського телефону. Недєльський, який сидів ближче, взяв трубку і одразу ж передав її капітанові:
— Це вас, товаришу капітан…
— Пан Завірюха? — Голос у трубці був приглушений, але досить виразний, аби визначити, що говорить жінка.
— Так, Завірюха слухає.
— Будьте обережні. Не виходьте самі вечорами! Пильнуйте! — спішно сказала незнайома.
— Алло, хто це говорить? Хто говорить?! — крикнув капітан, але в трубці клацнуло, і почувся довгий гудок.
— Що сталося? — запитав Недєльський, помітивши, як змінилося худорляве обличчя капітана.
— Пересторога, — поволі відповів Завірюха, усміхаючись. — Хтось мене попередив, щоб я був обережним і не ходив сам вечорами. Якась жінка…
Сержанта-магістра так вразила ця новина, що він аж підвівся і підійшов до Завірюхи:
— Товаришу капітан, вам справді треба бути обережним. Ставка велика, і злочинці не спиняться ні перед чим…
Капітан поблажливо усміхнувся:
— Друже мій, я й сам усе добре знаю! Але тепер мене найбільше цікавить ця жінка…
— Може, по голосу можна встановити? — з надією запитав юнак.
— Де там по голосу! Це взагалі майже неможливо. До того ж вона, певно, говорила через шарф або косинку, бо голос був глухий. У всякому разі це вже вдруге вона дала про себе знати. То добре!
— А я нічогісінько не розумію, — безпорадно розвів руками Недєльський, який намагався вникнути в неясний зміст слів капітана. — Невже ви догадуєтесь, хто ця незнайома?
— І так і ні. Не знаю ні її прізвища, ні імені, тільки майже певен, що це та сама особа, яка викликала по телефону Надольських швидку медичну допомогу.
— Якась жінка, що має особливі причини піклуватися про вас? — з сумнівом у голосі мовив Недєльський.
Завірюха засміявся:
— Чому відразу так романтично? Набагато простіше припустити, що ця жінка має особливі причини ненавидіти наших противників і боїться, що, на випадок моєї смерті, їх не спіймають. Тоді злочинці продовжуватимуть своє. Ну, чого ти так засмутився?
У Недєльського й справді була сумна міна.
— Може, треба забезпечити вам особисту охорону на найближчий час? — запитав сержант, не маючи сили позбутися думки про небезпеку,
Завірюха зневажливо знизав плечима:
— Якщо кожному працівникові міліції, якому загрожує небезпека, щоразу давати особисту охорону, то довелося б збільшити міліцію вдвоє. Це, друже, професійний риск. Шахтар рискує загинути під час катастрофи або пожежі. Лікар рискує заразитися якоюсь хворобою, шофер — загинути під час аварії, а ми — тим, що на нас можуть напасти наші “пацієнти”.
Перед обідом сержант Недєльський кудись зник, нічого нікому не сказавши. Завірюха розсердився, — хлопець починає сваволити, — але незабаром забув про все, бо десь близько тринадцятої години до нього привели на допит дружину Чорної Ручки.
— Так швидко? — здивовано запитав капітан Комісяка, і це запитання приємно вразило начальника оперативного відділу.
— Швидко? — в свою чергу удав він здивування. — За двадцять чотири години ми ловимо дипломованих злодіїв, а не якихось там… — І він зневажливо махнув рукою. Поручик Комісяк не хотів пояснювати, що тільки щасливий випадок допоміг йому швидко встановити, де саме перебуває вдова злочинця, але Завірюху це зовсім і не цікавило. Головне, що жінка, яка в день убивства о десятій годині ранку бачила Чорну Ручку, тепер сиділа перед ним. її досить вродливе обличчя було таке саме, як тоді, коли Недєльський бачив її в барі на Празі.
— Ви вже знаєте, що ваш чоловік загинув? — спитав Завірюха. У відповідь жінка кивнула головою так, ніби капітан запитав, чи помітила вона, що небо захмарилось.
— Хто вам сказав про це?
— Я одержала листа з анатомки на вулиці Очки. Писали, щоб забрала тіло.
На вулиці Очки інститут судової медицини, але капітан пам’ятав, з якими труднощами зіткнувся Барський, розшукуючи адресу Чорної Ручки, тому вирішив перевірити відповідь.
— А це повідомлення у вас?
— Ні. Я віддала його, коли забирала тіло чоловіка.
Завірюха подумав, що він зможе довідатись, чи справді такий лист був, а поки що треба перевірити її щирість.
— А як ви гадаєте, звідки лікарі узнали вашу адресу?
Жінка знизала плечима:
— У нас немає постійної адреси, але в паспорті чоловіка записані діти, які живуть з моєю матір’ю у Волі. Повідомлення вислали на адресу матері, а вона передала мені.
Так, це скидалося на правду. Завірюха деякий час дивився у її втомлені, підведені синьою фарбою очі, які зиркали на нього.
— Ви знаєте, якою смертю загинув ваш чоловік?
— Знаю, його застрілили.
Навіть у цю мить її голос не затремтів. Жінка була немов і справді кам’яна.
— Це ж незвичайна смерть, — зауважив Завірюха.
— Нічого не зробиш, — знову знизала плечима. — Така його професія…
Вона сказала це дуже спокійно, і капітан зрозумів: молодиця вважає, що рискувати життям — звичайний обов’язок при бандитському ремеслі.
— А ви б хотіли, щоб убивці вашого чоловіка були покарані? — поцікавився капітан.