Вибух
Шрифт:
Юлія провела долонями по крутих стегнах, наче перевіряючи їхню пружність, засміялася щасливо й побігла під душ. Пустила воду, зойкнула, та витримала різку обпалюючу свіжість, мотор гнав воду просто з-під землі, й рідко хто міг устояти під таким душем, але Юлія звикла, вона серйозно ставилася до себе й своєї вроди, знаючи, що це, можливо, єдине багатство, яким володіє.
На сніданок зварила некруто два яйця і дозволила собі цілу чашку міцної несолодкої кави, в холодильнику лежала, дратуючи її, половина “празького” торта, який позавчора Євген привіз із міста, але Юлія здолала спокусу, обмежившись маленькою скибочкою чорного бородінського
їла й думала: як усе ж гарно, що нема Євгена. Чоловік полюбляв добре поснідати, мусила смажити котлети чи біфштекси й беззмінні деруни. Цих дерунів він міг ум’яти десяток чи більше, а спробуй начистити й натерти стільки картоплі!
Юлія уявила, як смачно жує і плямкає губами Євген, їй одразу зробилося гидко, проте тільки на мить: сьогодні ніщо не могло зіпсувати їй настрій, і Юлія, покінчивши із сніданком, влаштувалася на пуфику перед дзеркалом. Примружившись, довго дивилася на себе й лишилася задоволеною. Щоправда, ранішнє сидіння перед трюмо завжди приносило їй задоволення. Перевірила, чи не з’явилася десь на обличчі випадкова зморшка, не знайшла, зітхнула полегшено й розчесала густе, нефарбоване попелясте волосся.
Торкнулася маленької родимки під лівим оком, ця родимка додавала їй пікантності, і Юлія щоранку торкалася її, це увійшло в звичку, доторк став магічним, наче охороняв її та зберігав вроду, і, відчуваючи родимку під пучкою, Юлія твердо знала, що перші зморшки на її обличчі з’являться не скоро.
Потягнулася за тушшю. Яка б не була врода, а її слід поліпшувати. То більше сьогодні. Бо день обіцяє стати особливим, через годину вона побачить Арсена, заради нього влаштувала так, що Євген учора вилетів до Одеси.
Юлія сама відвезла Євгена “Ладою” до Бориспільського аеропорту, дивилася, як літаки піднімаються в повітря — подумала, трапляються ж аварії, не часто, та сама читала в газетах, проте подумала без жалю, байдуже, певно, й не засмутилася б, дізнавшись, що білий лайнер упав на землю. Ніколи б не побачила червоного, лискучого Євгенового обличчя, масних від лою губів, які він витирає тильним боком долоні. І навіть не подумала, що разом з ним розбилися б ще люди — чужі трагедії не хвилювали її, їй вистачало власних клопотів, думала лише про себе, і зовнішній світ сприймала тільки стосовно до своєї персони.
Тому й вийшла заміж за Євгена. Звичайно, про любов не було й мови. Просто знала, що за Євгеновою спиною їй буде затишно. “Лада” й дача, тисячні заробітки. Не кажучи вже про те, що бути дружиною скульптора якось приємніше, ніж інженера чи навіть доцента. Скульптори на дорозі не валяються, навіть на тій, якою ходить вона.
То вже інша мова, що скульптором Євгена можна було назвати лише умовно — кому яке діло, що він робить, шкода, звичайно, що не мав жодної виставки, та й навряд чи матиме, вона прийшла б на цю виставку в норковій шубці, котру нарешті з великими труднощами витиснула з Євгена, хто б дивився на якісь скульптури, коли б вона пройшлася вернісажем — слово он яке: вернісаж, і вона в норковій шубці…
Так, марні сподівання на вернісаж, ніхто поки що не виставляв надгробників та пам’ятників, хоч яким би попитом не користувалися…
Єдина втіха: справжній Євгенів вернісаж на Байковому кладовищі. Іноді він садовив Юлію в “Ладу” і віз туди: показати щось новеньке — з мармуру чи граніту, масивне й вражаюче.
Юлія їхала з задоволенням, бо знала: білий мармуровий пам’ятник — то половина її норкової шубки й червоні австрійські чобітки, а от бронзовий бюст на гранітній
Згадка про Арсена потішила Юлію, і вона подумала, що сьогодні ж увечері можна податися з Арсеном до міста, завіятися кудись до “Куренів” чи “Вітряка”, далі від центральних ресторанів, де можна зустріти знайомого художника чи скульптора — як правило, Євгенові колеги грошовиті й звикли увечері вештатися по фешенебельних корчмах.
А потім додому. Бо тут, на дачі, все видно, всі підходи, як на долоні, а від пильних очей тітки Мар’яни взагалі нічого не сховається.
Юлія зітхнула. Клята тітка: якби не вона, Арсен міг би щовечора приходити до неї. Зрештою, можна виламати кілька дощок з тильного боку садиби, однак тітка врахувала й таку можливість: звикла вечорами без запрошення приходити в гості, попити чаю чи попросити щось, а очима так і нишпорить, і ніщо не сховається від злостивих очей — ні Юліне секундне збентеження, ні запах міцного чоловічого одеколону, який так полюбляє Арсен.
Юлія витягнула з шухляди туалетного столика флакон французьких парфумів, що придбала вчора в Києві.
Одеколон “Драккар”, паризька фірма, двадцять п’ять карбованців, але вона заплатила б і більше, аби почути задоволений Арсенів сміх.
І чому це Арсен так рідко посміхається їй? Вона ж бо вродлива й ніжна, ну, трохи старша за нього, та яке це має значення зараз, коли ще жодна зморшка не лягла на її обличчя, а голубі очі аж випромінюють любов, ніжність і пристрасть?
Не кажучи вже про родимку, через яку міг би втратити голову не один чоловік…
Юлія ще раз, на щастя, торкнулася родимки, просто на бікіні та ліфчик накинула халатик, підхопила пляжну сумку й вийшла до саду.
З вулиці та від сусідів ліворуч садибу Трояновських відгороджувала лише дротяна сітка — Юлія намовляла Євгена поставити суціль дерев’яний паркан, та все не вистачало часу, на пам’ятники збільшився попит, люди навіть по селах почали ставити не зварені з залізних труб хрести, а гранітні брили, Євген ледь устигав обробляти їх, узяв навіть двох помічників, утворив маленьку нелегальну артіль, проте все ж розривався буквально навпіл і парканом тільки обіцяв зайнятися. Щоправда, якби Юлія хоч трохи натиснула, давно б зробив. Але й вона мала голову на плечах і вміла рахувати: паркан зайняв би в Євгена принаймні тиждень (дістати пристойні дошки, домовитись з шофером, постругати дошки, знайти робітників), а за тиждень вони втратили б чималу суму…
І Юлія мирилася з прозорою дротяною сіткою.
Сусідка ліворуч годувала птицю. Мала кілька гусей і два десятки курей, і Юлія не зважала на галасливе сусідство, бо завжди купувала свіжі яйця, що, зважаючи на Євгенів апетит, було дуже важливо.
— Доброго ранку, Насте, — привіталася Юлія першою. Хоч і їздила в “Ладі” й сама не порпалася на грядках, не гордувала сільськими жінками, й ті, хоч у душі не дуже поважали її, переважно ставились приязно. Може, тому, що Євгенова мати виросла й померла на цьому придніпровому хуторі, а може, й через мистецький Євгенів авторитет.