Вибух
Шрифт:
Сьогодні вранці з’ясувалося, що дружина скульптора Євгена Омеляновича Трояновського перебуває на дачі — про це повідомили сусіди Трояновських, вони знали навіть, де саме має хату Євген Омелянович: гостювали в нього в Дубовцях.
Хаблак прикинув, що від Дубовців не так уже й далеко до Щербанівки, села, де головував ще один пасажир — Григорій Андрійович Дорох, і можна за день, коли, звичайно, ніщо не завадить побувати й там.
І ось тобі: зіпсувався трамблер…
Дім Трояновських Хаблакові
Але будинок Трояновських не дуже-то й вирізнявся поміж інших. У Дубовцях, видно, всі жили заможно, будинки стояли суціль цегляні, на високих підмурках, укриті бляхою або шифером. Хаблак помітив лише дві чи три садиби, де збереглися старі, під очеретом хати.
Єдине, що відрізняло будинок Трояновських, — величезна, по всьому фасаду, скляна веранда, зрештою, мусив же чимось знаменитий скульптор виявити свої смаки — вони проявилися ще в тому, що хвіртка, від якої до веранди вела вимощена бетонними плитами стежка, замикалася, Хаблак посмикав її і — безрезультатно.
Майор пройшов уздовж дротяної сітки, сподіваючись побачити когось на садибі, але там наче все вимерло, і коли б не біла “Лада”, що стояла просто на подвір’ї, подумав би, що дружина Трояновського подалася кудись із Дубовців.
Про те, що Юлія Олександрівна водить машину й сама відвезла скульптора в аеропорт, Хаблак дізнався з розмови з Євгеном Омеляновичем. Правда, Трояновський не сказав йому, що дружина перебуває на дачі, він міг і не знати цього: може, Юлія Олександрівна мала бути в Києві, та щось, певне, змінилося в її планах, тому й вирішила побувати в Дубовцях.
Але ж де вона?
З таким запитанням Хаблак і звернувся до літньої жінки в світлій лляній кофті, що порпалась на сусідньому городі.
Жінка відповіла не одразу, довго, чи не півхвилини, роздивлялася Хаблака з-під приставленої козирком долоні, нарешті підійшла до нього ближче й запитала сама:
— А ви хто ж будете?
— За дорученням Євгена Омеляновича, — не зовсім конкретно відповів Хаблак, проте, виявилось, цього туманного пояснення було цілком досить, бо жінка одразу мовила:
— Шукайте на річці.
Видно, вона вважала свою відповідь вичерпною, бо повільно рушила назад до городу, однак майор затримав її, пояснивши, що по-перше, ніколи не зустрічався з Трояновською, по-друге, не знає навіть, як пройти до річки і що все це значно утруднює йому пошуки Юлії Олександрівни.
— До річки он туди через луки, — показала жінка рукою на завулок. — А Юльку й самі побачите, іншої такої нема.
Ця репліка засвідчила
— Як зрозуміти: такої?
Жінка зміряла майора оцінюючим поглядом, презирливо гмикнула, і Хаблак збагнув: либонь, зарахувала його до одної з Трояновськими компанії, і зовсім уже зневірився в тітчиній симпатії, проте вона все ж визнала за можливе розвинути свою думку:
— А такої вертихвістки. Чоловік від’їхав, а вона одразу гола на пляж…
— Гола? — щиро здивувався Хаблак. — Отак от, без нічого?
— Ну, якщо це у вас називається одягом… Невже і в місті так ходять? Ганчіркою прикриється, а все — на очі.
— Лише ганчіркою? — хитро примружився Хаблак. — Певно, в купальнику. І на пляжі…
Тітка сердито похитала головою.
— А через село чому? Ти на річці роздягайся, а чого селом отак швендяти?
Хаблак хотів сказати, що, либонь, вона має рацію, та вулицею, обдавши їх пилюгою, промчали червоні “Жигулі”. Машина загальмувала біля хвіртки Трояновських, якийсь чоловік вискочив з неї, посмикав хвіртку і, впевнившись, що вона замкнута, поїхав далі.
— Юльчин брат з Києва, — пояснила тітка. — А наша не дуже-то й зрадіє йому.
— Чому?
Тітка зміряла Хаблака допитливим поглядом.
— А ви ким Євгенові доводитесь? — запитала.
— Просто знайомі.
— Знайомі… — мовила зневажливо. — Друзі й товариші… їздять тут, п’ють і гуляють, а щоб очі другові відкрити…
— На що?
— А на те, що жінку одну кидати негоже.
— До того ж молоду й вродливу? — підіграв Хаблак.
— Крутяться тут різні…
— І навколо Юлії Олександрівни?
— А навколо кого ж!
Ця інформація навела Хаблака на деякі роздуми, з практики карного розшуку знав кілька справ, коли невірна дружина й коханець об’єднувалися проти чоловіка…
Але ж отак от, замахнутися на життя багатьох?..
Мовив серйозно:
— Я ніколи не повірю, що така статечна й поважна жінка, як Юлія Олександрівна, може щось дозволити собі.
— Не хочете — не вірте, а ми бачимо. Від людських очей ніхто не сховається…
“Так, не сховається, — подумав Хаблак, — особливо від таких пронизливих, як у тебе”. Махнув рукою.
— Казати можна все, — заперечив. — Ну, підійшов хтось на пляжі, погомоніли…
— Погомоніли… — злостиво скривила губи. — Євген — до Києва, Арсен — до хати…
— Арсен? Хто такий? От і сказали б Євгенові Омеляновичу.
— Отак він і повірить… Натякали, та хіба він…
— Арсен… — удав, що пригадує, Хаблак. — Щось не знаю.
— Звідки можете знати? Дачник, раніше в Дубовцях ним і не пахло.
— Знайомий Трояновських?