Вибух
Шрифт:
— Отож, сам, а ти, дурепочко, й розм’якла від щастя. Але ж не про тебе…
— Що вам потрібно?
— Нічого, — одповіла цілком щиро, бо й справді, чого вимагати від кошеняти, котре ледь навчилося муркотіти?
Перевела погляд на Арсена. Лише удає незацікавленість і незалежність, очі бігають і весь підібрався.
— Ну!.. — тільки й мовила до нього.
— Чого тобі? — наколющився, і Юлія зрозуміла, що не повинна принижувати його, хоч знала: проковтнув би й це. Все ж дала хлопцеві можливість відступити з гідністю.
—
Арсен відчув, що гроза пройшла, і бадьоро скочив на ноги.
— Ходімо. — Посунув до річки, ні разу не озирнувшись на дівчину, яку щойно обіймав так ніжно, і Юлія побігла за ним, також забувши про неї, — лише на секунду майнула думка, що колись Арсен так само легко кине і її, піде, не озирнувшись і забувши одразу.
Але коли ще це буде й чи варто забивати цим собі голову?
Вони попливли до піщаного острівця, зарослого вербами, Юлія втомилася, вляглася під кущами і дивилася, як Арсен, загрібаючи ногами пісок, іде до середини острівця. Довгий і стрункий, м’язи так і грають, волосся до плечей, кучма мокрого каштанового волосся, і весь він мокрий, краплі води виграють на бронзовому засмаглому тілі.
Арсен з рання й до вечора на пляжі, більше тут на хуторі нема чого робити, а в місто повертатися боїться. Каже: треба прокантуватися тут, у Дубовцях, — його партнера по операціях замела міліція, і невідомо, що говорить той на допитах.
— Увечері поїдемо до Києва, — мовила Юлія, уважно спостерігаючи за Арсеном.
Той зупинився, зиркнув недовірливо.
— Для чого?
— Гульнемо. Набридло критися.
— Я не проти.
— Посидимо у “Вітряку”.
— Там не кухарі, а каліки.
— Можна в “Дубках”.
— Краще. Але я сухий.
— У мене знайдеться.
Арсен підсів до Юлії, ніжно обійняв за плечі. Уважно зазирнув у вічі.
— Добре, що свого лантуха зіпхнула, — мовив незлостиво. — Крутився під ногами. А в Києві мені один дзвіночок треба задєлать.
— Дві копійки позичу.
— Ночуватимемо?..
— У мене. Машину в гараж, а самі в “Дубки”. Візьмемо таксі.
— Це ти добре вигадала.
— Не те, що ти…
— А-а, — махнув рукою, — ти про цю конопату миршавку…
— От що, — зненацька закипіла Юлія, — коли ще раз побачу!..
— Знайшла до кого ревнувати!
— Слухай мене, дорогенький, уважно: очі цій видрі видряпаю. І тобі також.
— Там же нема на що дивитися!
— Може, мене обіймав?
Арсен погладив Юлію по плечах, вона відсахнулася, і Арсен мовив примирливо:
— Забудь.
— Я нічого не забуваю, врахуй, — одповіла, блиснувши очима. — Це ж треба: я Євгена з дому випхала, гадаєш, легко було? А ти того ж самого дня…
— Ну, побавився трохи. Заради спортивного інтересу.
— Теж мені спортсмен… — відказала Юлія вже зовсім іншим тоном, скосувавши на широкі Арсенові плечі. Вона відкинулася на гарячий пісок, підклавши долоні
Арсен уперто похитав головою.
— Я ж казав: мені там зараз небезпечно.
— Що таке?
— Взагалі, пусте. Купили півтори сотні доларів, подумаєш, вошивих півтора куска, хтось капнув, і Чебурашку замели.
— Чебурашку?
— Костика, ми разом з ним це провернули.
Юлія бридливо випнула губи: якісь півтори сотні, на двох зовсім мізерія. Правда, коли копнути глибше, в Арсена можуть виникнути великі неприємності. Колись він, добряче хильнувши, натякнув, що “бавиться” валютою і керує цілою зграєю фарцівників. Може, й справді не варто муляти очі міліції?.. Але ж тут, на хуторі, їм треба виважувати кожний свій крок, критися від усіх…
Запропонувала:
— А для чого тобі на Хрещатик потикатися? Прокантуєшся в мене кілька днів.
— Нудно.
— Зі мною не занудпшся! — пообіцяла Юлія цілком серйозно, і Арсен зумів оцінити багатообіцяючі перспективи, що відкривалися перед ним. Упав на пісок поруч Юлії, потягнувся до неї, та жінка рішуче відсунулась.
— Ти що, збожеволів?
Справді, повз острівець буквально за кілька десятків метрів від них промчала “ракета”, згори насувалася величезна баржа…
— Потерпи до вечора, — попросила, сором’язливо опустивши очі, як дівчина, якій вперше освідчились у коханні.
— Ну, ти й даєш! — захоплено вигукнув Арсен. Його лексиці явно бракувало різноманітності, та Юлія, не дивлячись на свої перші літературні кроки, навряд чи могла помітити це.
Мовила:
— По обіді за селом біля старого дуба.
Вирішила: для чого чекати до вечора, краще приїхати до Києва завидна, вона матиме можливість приміряти кілька вечірніх суконь, і Арсен побачить, яка вона в них пікантна.
Юлія повільно попрошкувала до води, з насолодою відчуваючи, як вгрузають ноги по кісточки в гарячий пісок, закинула назад голову і випнула й так високі груди, знала, що Арсен не зводить з неї очей, гойднула стегнами, ледь прикритими смужками бікіні, та одразу погамувала цю спокусу, зрештою, вона не манекенниця чи ресторанна пройда, пристойна заміжня жінка, що дозволяє собі трохи розваг, і гойдати стегнами, подібно до хрещатицьких шльондр, їй зовсім не личить.
Кинулася у воду, занурившись з головою, і попливла повільно, не озираючись, до берега.
Пливла й знала, що життя чудове й неповторне, особливо, коли сама куєш своє щастя.
Гуляй, дитино, поки твоя година.
Хаблак потрапив на хутір Дубовці в обідній час. Останній кілометр довелося подолати роз’їждженою піщаною дорогою пішки, бо в “Москвичі”, якого виділив йому полковник Каштанов, зіпсувалося запалення, водій почав копирсатися в трамблері, а майор, щоб не витрачати час і розім’ятися, попрошкував до хатів, що виднілися за рідкими деревами.