Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Слухайте мене уважно, — мовив тоном, що виключав заперечення. — По-перше, не кожен, а передова робітниця. По-друге, а прошу вас (це прозвучало, як “наказую”) негайно знайти варіант і надати товаришці Громовій квартиру в новому будинку. Ви мене зрозуміли? Все… Сповістіть їй завтра…

Директор клацнув вимикачем і поважно відкинувся на спішку стільця.

Жінка підвелась.

— Не знаю, як і дякувати…

— Ну, що ви, Маріє Петрівно! — Лоденок підвівся і потиснув їй руку. — Радий був допомогти.

Наступний

відвідувач почав доводити, що його несправедливо позбавили черги: він стоїть уже два роки, разом з дружиною і двома дітьми никає по приватних квартирах, а є люди, котрі менше від нього працюють на комбінаті й залишились у списку.

Директор і слухав його, і не слухав. Перед кожним заселенням одна й та сама історія: завжди знайдуться незадоволені.

Що ж, квартирну кризу ще не ліквідовано, комбінат розширюється, а темпи житлового будівництва, на жаль, ще не відповідають виробничим потребам.

Так і пояснив відвідувачеві: терпіть, мовляв, це вас не дирекція викреслила із списків, а профспілка, вона — господар, розподіляє квартири. Через два — три місяці відбудеться нове заселення, ось тоді неодмінно одержите помешкання, до речі, як ваше прізвище? Чудово — Самохвалов, підсобник з арматурного…

Юрій Лукич удав, що зробив помітку в блокноті, насправді ж розписався двічі чи тричі — гарна ручка, вміють же виготовляти кляті капіталісти, і як це їм удається?

Лоденок знуджено зиркнув на двері — хто ж наступний? — і обличчя його мимоволі розтяглося в посмішці.

Ішла, легко ступаючи по блискучому паркету модними лакованими туфлями, чорнява, з великими, широко поставленими очима, повіки ледь підфарбовані чимось блакитним, а губи сяють перламутром.

Юрієві Лукичу захотілося встати, таких рідко побачиш на комбінаті, проте нічим не виказав своїх справжніх почуттів, запросив дівчину сісти стримано й навіть холоднувато.

Вона дістала з сумочки папери, поклала на стіл, ледь затримавши руку, і Юрій Лукич побачив, які в неї гарні довгі пальці.

— Маю призначення на ваш комбінат, — почала дівчина, — й просила б вас розв’язати деякі невідкладні питання.

— Були у відділі кадрів?

— Так, мені запропонували там місце старшого економіста в плановому відділі.

— І це вас не влаштовує?

— Чому ж, але комбінат мусить забезпечити мене житлоплощею.

— Вам запропонували гуртожиток?

— Так, проте я ніколи не жила в таких умовах.

Іншій Юрій Лукич одповів би в’їдливо: “Доведеться пожити…” або “Ми не можемо забезпечити всіх навіть гуртожитком”, однак подумав, що в нього попереду цілий місяць, поки повернеться Людмила, і ця чорнявка, коли правильно повестися, може скрасити його самотність.

Лоденок обійшов стіл і сів навпроти дівчини. Вона дедалі більше подобалась йому: поводилася

якось виклично, не сиділа в кріслі, а наче демонструвала себе — дихала поривчасто, й тугі груди здіймалися під прозорою кофтиною. Видно, добре знала, чим зваблювати — осміхнулася, й очі в неї затуманились.

— Ну що ж, — мовив Лоденок, наче роздумував, хоча все вже вирішив. — А покличете на новосілля?

— Ви будете моїм першим і єдиним гостем…

“І єдиним гостем”, — збагнув Юрій Лукич. Тепер мав продемонструвати свою владу! Рішуче обігнув стіл, натиснув на кнопку селектора.

— Товаришу Стеречак, — мовив твердо. — Однокімнатну квартиру з резерву дирекції виділіть Оксані Володимирівні Вороніній. Молодий спеціаліст, має призначення на комбінат. Зараз вона зайде до вас. — І вимкнув селектор, не чекаючи на відповідь.

Дівчина дивилась на нього захоплено. Підвелась повільно, перехилилась через стіл, і, Лоденку здалося, аж потягнулася до нього.

— Як же?.. — запитала невпевнено. — Мені подзвонити вам?

Юрій Лукич задумався на секунду. Небезпідставно вирішив, що залізо слід кувати, поки воно гаряче. Запропонував:

— Давайте зустрінемось сьогодні увечері. Повечеряємо. О восьмій біля пам’ятника Богдану…

— Добре, — погодилася одразу без вагань. — Отже, о восьмій біля пам’ятника…

Вона йшла по блискучому паркету, біля дверей озирнулася, посміхнулася, і в Юрія Лукича з’явилося відчуття, що торкнувся чогось коштовного й гарного: сидів, осміхався і думав, що треба прискорити заселення нового будинку — адже всі робітники з нетерпінням чекають…

Нараз різко задзеленчав телефон, Юрій Лукич узяв трубку й почув голос секретарки:

— Вас викликає Одеса, розмовлятимете?

“Чому Одеса?” — встиг подумати Юрій Лукич. З Одесою ніколи не вів ділових переговорів і не мав там близьких знайомих. Але одразу збагнув, що дзвонить Людмила, наче відчула, що він щойно завів легкий флірт з вродливою чорнявкою, і вирішила втрутитись.

Лоденок посміхнувся іронічно: не міг же пояснити дружині, що флірт — це так, швидкоплинне й пусте, просто для збудження, як пляшка гарного шампанського: вибухне, спіниться, пограє бризками, на мить затуманить голову, а хміль минає одразу, й не лишається нічого, крім приємного спогаду.

Почувши схвильований Людмилин голос, і справді одразу забув чорнявку з її звабливими формами.

— Що трапилось, мила? — запитав.

— Такий жах, — почув у трубці, — аварія, вибух у аеропорту, і всі мої речі загинули.

У Юрія Лукича похололо в грудях.

— Який вибух? — вигукнув.

Але одразу збагнув: якщо Людмила дзвонить, значить, усе обійшлося, не так уже страшно, і йдеться тільки про речі.

— Поясни, що трапилось? — попросив.