Вибух
Шрифт:
— Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, — сказав Михайло Михайлович і запросив: — Ідіть сюди й сідайте.
Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.
— Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? — запитав слідчий.
— О десятій. Може, трохи по десятій.
— Він приніс із собою валізу?
— Ну, що ви!.. — аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. — Валізу заніс шофер.
—
— Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.
— А я і не знав, — вставив Куцюк-Кучинський.
— Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.
— Точно.
— Отже, — вів далі Дробаха, — шофер приніс валізу…
— І залишив її в приймальній.
— Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?
— На початку дванадцятої.
— Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?
— Так.
— Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?
Обурено стенула плечима.
— Для чого?
— Прошу вас, — лагідно мовив Дробаха, — пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?
Наталя замислилась на мить і відповіла не вагаючись:
— Виходила двічі. Микола Васильович просив принести з буфету бутерброди, а потім відносила листи до канцелярії.
— Скільки часу зайняло у вас ходіння до буфету?
— Хвилин вісім — десять.
— А канцелярія далеко?
— Я ще затрималась там, — згадала секретарка. — Побалакали трохи… Також хвилин десять.
— Не бачили, хтось із сторонніх заходив до приймальні?
— Але ж вхід до інституту тільки за перепустками.
— Може, застали когось?
— Директор викликав Андрусечка.
— Доктор наук, — вставив Куцюк-Кучинський. — Завідуючий відділом. Відомий учений.
— Не помітили, хтось виходив з приймальні?
— Здається, Курочко. Так, — кивнула ствердно, — Ярослав Іванович також заходив.
“Боже мій, — ледь не вигукнув Куцюк-Кучинський. — І тут Курочко!”
— Більш ніхто не турбував директора? — запитав Дробаха.
— Потім до Михайла Михайловича заходив інженер Кремінський. Ну й шофер Петро. Повідомив, що машину полагоджено.
Дробаха побачив, як нетерпляче засовався в кріслі Куцюк-Кучинський, і відпустив секретарку. Коли та зачинила за собою двері, мовив:
— Мені чомусь видалося, Михайле Михайловичу: ви хотіли щось розповісти?..
— Так, одна побіжна розмова, може, й не варта вашої уваги…
— Може, й не варта, — легко погодився Дробаха, — однак про всяк випадок…
— Був сьогодні в мене доктор наук Курочко… — Куцюк-Кучинський зняв окуляри: коли
Але для чого йому розкривати перед цим слідчим усі карти? Хіба робить так досвідчений гравець? Вистачить і натяку, туманного натяку, тоді завжди можна виправдатися.
— Так, — повторив, — заходив до мене саме перед вами один з наших завідуючих відділами Ярослав Іванович Курочко. Людина поважна, доктор наук… — пояснював так довго, аби знайти потрібні слова, щоб і кинути тінь на Курочка, і одночасно не дуже велику. Нарешті знову натягнув окуляри й закінчив по паузі: — Видалося мені, що Ярослав Іванович настроєний проти директора й ставиться до нього якось не так… А тут Наталя бачила, як він виходив в приймальні…
Дробаха подмухав на кінчики пальців, уважно зиркнув на зніченого Куцюка-Кучинського.
— І в чому це проявилося? — запитав. — Чи не могли б ви трохи конкретніше?
“А це вже дзуськи, — зловтішно подумав Михайло Михайлович, — подивимось, як розгортатимуться події, тоді, може, щось і пригадаю, а тепер — туман, білий туман, молоко так би мовити…”
— Прошу, — одповів упевнено. — Товариш Курочко скаржився на упереджене ставлення директора до проблем, що розробляються працівниками його відділу. Якщо хочете, на деяку необ’єктивність.
— Але ж це не заборонено нікому.
— Звичайно, звичайно… — зрадів Куцюк-Кучинський. Подумав: він зробив свою справу і, в разі чого, завжди зможе послатися на цю розмову. Він не втратив пильності й вчасно сигналізував. Якщо ж Курочко ні в чому не винний, ця розмова просто забудеться. Зрадів і непомітно потер пухкі долоні.
Дробаха підвівся.
— Не смію більше витрачати ваш час. Маю ще побалакати з шофером. Петром Лужним, якщо не помиляюсь?
Куцюк-Кучинський провів слідчого до дверей.
— Наталя викличе Лужного, — запевнив прощаючись. Широко й доброзичливо посміхнувся Дробасі й довго ще стояв біля зачинених дверей, все ще широко посміхаючись. Потім помацав щоки, стираючи з обличчя посмішку, й подумав: треба сьогодні ж побалакати з Норвідом. Так, ні про що, але приголубити, аби потім не дуже пручався.
Гарний настрій повернувся до Михайла Михайловича. Все ж життя дивовижне й чудове, якщо точно знати, чого ти хочеш, і вміти досягти поставленої мети.
5. Перед входом до крамниці лежав, висолопивши язик й важко дихаючи, рудий пес. Стецюк зупинився перед ним і запитав благодушно: