Вибух
Шрифт:
— Переб’єшся, — відрізав Кузьма.
— Все ж товариша проводжаємо. За це грамів двісті—триста не завадило б…
— А я “сухар” поважаю, — заперечив Дем’ян, — у голову не б’є, веселить і пити приємно. Де “Гурджані” взяв?
— На Карла Маркса — у винному. Хоч в останній день пофортунило, у Сибіру, кажуть, з сухим вином важкувато.
— Там здебільша спиртом пробавляються, — радісно потер руки Гліб. — Морози, ми таких і не нюхали. — Він рішуче присунув до столу стілець, узявся відкорковувати пляшки. —
— Це ж чому? — здивувався Кузьма.
— Бо відморозить свого нахабного носа. Звик його всюди сунути, а там, брате, в цьому плані суворо.
— Звідки знаєш?
— Сорока на хвості принесла. — Гліб налив усім по півсклянки червоного густого вина, подумав трохи й долив ще. — То вип’ємо за майбутнього першопроходця Кузьму Зінича, аби ходив він з необмороженим носом. За тебе, друже!
Кузьма відсьорбнув, смакуючи, дивився, як Гліб спорожнив склянку двома ковтками, як повільно, маленькими ковточками, п’є Дем’ян, і подумав: шкода… Шкода лишати і друзів, і Київ, і цю не дуже велику й комфортабельну кімнату в гуртожитку, де прожив понад три роки.
Усього шкода, і як ще там, у Сибіру, поведеться…
Он Дем’ян дивиться сумними очима, що поробиш, може, й не скоро доведеться стрітися…
Дем’ян нарешті допив вино, чомусь понюхав порожню склянку, поставив повільно й, не поспішаючи, потягнувся за пиріжком, Дем’ян усе робить повільно, але добротно, не дуже-то й перевиконує норми, процентів на п’ять, але в цеху його поважають більше, ніж деяких заповзятливих базік-ударників, у Дем’яна взагалі не буває браку, не існує деталі, яку б зіпсував, — токар високого польоту, класний спеціаліст, член парткому заводу.
Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет — на районній Дошці пошани, через місяць — півтора одержить квартиру в новому будинку — все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.
Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення — допив вино і взявся пригощати друзів:
— Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.
— Учений, — посміхнувся Гліб. — Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.
— Хіба погано?
— Хто каже — погано… І все ж дивуюсь я тобі, Кузьмо, на Жовтневі квартиру б одержав, а там знову по гуртожитках тинятимешся.
— А тобі зле в гуртожитку? — Кузьма відломив курячу ногу, відкусив і примружився од задоволення. — Де б ще таких друзів знайшов?
— Там сибіряки — народ суворий.
— А ми що, балаболки?
— Ми — народ робочий, — не без пихи одізвався Гліб. — Ми всюди потрібні.
— Отож, особливо в Сибіру.
—
— І я б з тобою… — нараз утрутився Дем’ян. Очі в нього після вина заблищали, він, здається, втратив свою природжену вайлуватість і пожвавішав.
— Хто ж заважає? — аж потягнувся до нього Кузьма.
— А Тома? — спохмурнів Дем’ян. — Що Тамара заспіває?
— Візьми її з собою.
— Спробуй умовити. Вона з Києва — нікуди.
— Так, тобі з Тамарою двокімнатну дадуть, — вставив Гліб. — Не менше. А там, на Ангарі, походиш…
— Тамара вже в чергу на меблі стала, — якось жалібно зізнався Дем’ян.
Гліб зареготав.
— Куди ж з меблями до Сибіру пхатися! — вигукнув. — Меблі обтяжують, і ти, Дем’яне, вже заарканений. Це ми з Кузьмою вільні козаки, що нам, молодим-нежонатим, гуртожиток усюди дадуть, а менше ніж по двісті карбованців ще не заробляли. А в Сибіру, мабуть, на всі чотириста потягнеш? — запитав у Кузьми. — Куди гроші діватимеш?
— Не по гроші їду.
— А по що? Скоро на “Жигулі” стягнешся.
— Стягнуся, — несподівано швидко погодився Кузьма, — але ж не в тому річ…
— У чому ж?
— Хіба не розумієш, — сказав Дем’ян, — там у Сибіру люди знаєш як ростуть!
— Отож, — згодився Кузьма, — я вже на четвертому, через рік диплом матиму, ну й що?
— Майстром поставлять.
— А в Братську мені вже зараз інженерну посаду пропонують. Ось, — витягнув з кишені листа, — так і пишуть: одразу заступником начальника цеху.
— Ну, — не повірив Гліб, — заступником начальника? — висмикнув листа, проте читати не став, поклав на стіл і притис великою зашкарублою долонею. — Так ти в наступній п’ятирічці й до директора доскочиш!
Кузьма лише знизав плечима, однак не дуже заперечливо. Мовив:
— Я гірничий закінчую, а Сибір тільки розворушили. Ти про КАПЕК чув?
— З чим це їдять?
— Камсько-Ачинський паливно-енергетичний комплекс, голова з вухами. У Красноярському краї. І розташований цей комплекс уздовж Транссибірської магістралі. Газети читай. Збагнув?
— Так ти ж на четвертому, а я тільки на другий перескочив, — хитро блиснув очима Гліб. — До того ж на механічному…
— От БАМ закінчать, — мрійливо мовив Кузьма, — тоді взагалі… Там усім їдла вистачить.
— Майже умовив, — роздумливо одповів Гліб. — Ти от що, Кузьмо, влаштуєшся, напиши, що та як там. А я, сам знаєш, легкий на підйом, мені збиратися — два тижні за існуючим законодавством…
— Давай, — підставив йому долоню Кузьма, а Дем’ян налив усім вина, аби скріпити угоду. Хотів сказати, що заздрить друзям, та не встиг, бо в двері постукали й відразу, без дозволу, зазирнула чергова по гуртожитку, скривилася невдоволено й зауважила: