Вибух
Шрифт:
Чомусь Хаблак уявив Манжулу і його піжонські білі джинси. Минуло лише кілька днів, як бачились, а вже немає людини. Певно, знав щось чи догадувався, а промовчав. Коли б розповів, може, був би живий.
А він — “гарантія…”
Отже, мав серйозні підстави критися…
Його вбили, напевно, вбили… І називається він зараз казенною мовою “потерпілий”.
А якщо не потерпілий, а також злочинець?
Перше, що подумав Хаблак в Одеському аеропорту: певно, телепатія все ж існує, ну, не в її шарлатанських крайнощах,
Волошин образився, але, мабуть, не дуже.
— Тобі вже старших лейтенантів мало, — реготнув, — подавай підполковників! Переб’єшся.
Хаблак зрозумів, що припустився нетактовності, й почав виправдовуватися:
— Мені дуже приємно тебе бачити, у літаку навіть мріяв про це. Просто Басов був на місці пригоди, хотів розпитати ного.
— Підполковник на нараді в облвиконкомі.
— Але ж робочий день закінчується.
— Проте не закінчився. Зараз ми влаштуємо тебе в готель, за цей час Гурій Андрійович звільниться, можете навіть повечеряти разом, поєднаєте корисне з приємним.
— А ти знаєш, де це відбулося?
— Пригода з Манжулою?
— Так.
— А чого я тільки не знаю!
— Ну, готель і вечеря, сподіваюсь, від нас не втечуть, їдемо на місце пригоди.
— Нетерплячка?
— Слухай, старий, а якщо вночі піде дощ?
— І змиє і так ледь помітні сліди?
— Ти догадливий.
— На цьому тримаємось. Але ж, бачиш, сонце, і синоптики кажуть, що така погода…
— Ти їм віриш?
— Не дуже.
— Поїхали?
— Поїхали. — Волошина не треба було переконувати, розумів: Хаблак має рацію, і він, на його місці, вчинив би так само.
Шлях від аеропорту до Лузанівки пролягав мало не через усе місто, потім вони вискочили на приморське шосе, що вело до Миколаєва. Шофер гнав “Волгу” швидко і впевнено, не встигли вони й наговоритися, як звернули на бічну грунтову дорогу — машину почало кидати на вибоях. Проїхали ще трохи й зупинилися.
Грунтова дорога тут, власне, уривалася, хтось перекопав її, аби машини не під’їжджали до моря — воно було зовсім поруч, метрів за сто п’ятдесят — двісті — тихе, синє, навіть золотаве.
Хаблак підсвідомо повернув до моря — либонь, так би вчинив будь-хто: море гіпнотизує і притягує. Та Волошин указав майорові на стежку, що круто підіймалася з видолинка на гору, Хаблак пішов за старшим лейтенантом, весь час озираючись на море.
Білий пасажирський корабель ішов зовсім недалеко, а попід самісінькою герою, на яку вони видралися, стояла рибальська шаланда, й чайки кричали над нею.
Вони то сварились, то кидалися у воду й горлали різко та вимогливо. А на кормі
Хаблак позаздрив йому: вони видряпуються в’юнистою стежкою, зараз метушитимуться, шукаючи сліди, а людина розкинулася на сонці, їй далекі їхні дріб’язкові клопоти, сітки поставлені, й риба ловиться, шаланду погойдує легкий вітерець, пахне морем і сухим полином з берега — і нехай галасують чайки, під їхні крики спиться краще.
Нагорі, спершись спиною об шорсткий стовбур акації, сидів міліцейський сержант, либонь, йому набридли чайки, спекотне сонце й навіть море — бачив це щодня. Хаблак подумав: він зараз мріє збігти стежкою й пірнути в море, а сержант, мабуть, не купався вже тиждень чи навіть більше.
Сержант зрадів їм: його можна було зрозуміти — мало не весь день пронудьгував, підпираючи акацію. До того ж, певно, мав тверде переконання, що це його сидіння ні до чого — ну, оступилася людина, не втримала рівноваги, покотилася зі скелі, така вже її доля. Сама винна, треба бути обережнішим і не вештатись над урвищем, тут висота, кісток не збереш…
А коли навіть хтось підштовхнув? Спробуй установи. Пускали й собаку, довів до шосе, а тут і без собаки зрозуміло: чоловік міг прийти сюди тільки з шосе.
Бо звідки ж ще?
Далі — піонерський табір, територію огороджено, сторонніх не пускають, праворуч — санаторій, та й взагалі тут кожний клаптик узбережжя зайнятий: санаторії, будинки відпочинку, дачі, табори.
Он тільки за півкілометра видолинок з мочаром та оця гора — вільні: навпроти через шосе село, і людям потрібен вихід до моря, спробуй і його зайняти — скарг не обберешся.
— Ніхто тут не вештався? — запитав Волошин.
Сержант, струсивши суху траву із штанів, зовсім по-домашньому розвів руки і пояснив:
— Кому ж охота сюди дряпатись? Тільки дітлахам та дачникам… Петько із хлопцями цікавився, то я відігнав…
— Сержант Біленко, — представив Волошин. — Тут живе, — вказав на шосе, за яким виднілися будиночки під шифером та черепицею. — У радгоспному селищі усіх знає.
Хаблак підійшов до краю крутого берега. Море підмивало його, й він повільно й неохоче відступав. Останній зсув стався зовсім недавно, вода не встигла ще змити кам’янисту землю, що сповзла з гори.
— Де знайшли тіло загиблого? — запитав Хаблак у сержанта.
Той тицьнув пальцем в уламок гори.
— Он там, бачите, трохи праворуч. Якщо спіткнувся, втриматися важко, заточився і впав, тут ніщо не врятує.
Справді, крутий берег аж нависав над морем, Хаблак уявив, як падав Манжула, й мимохіть заплющив очі від Жаху. Певно, Манжула кілька разів ударився об гостре Каміння, перш ніж розбився на обточених морем валунах.
Майор зітхнув і зійшов зі стежки. Мовив невдоволено: