Вибух
Шрифт:
— Місце небезпечне, і я б заборонив тут вештатися.
— Як? — не втримався від іронічної посмішки сержант. — Міліцейський пост не поставиш. Та й не ходять тут — хіба що пацанва й дачники. Ті всюди пролізуть, буде пост чи не буде. Але до цього часу якось обходилось…
— Об’яву б написали, — підтримав Хаблака Волошин. — На дикті чи на дошці. Небезпечна зона, ходити заборонено. Людей попередили б…
— Скажу голові сільради, — пообіцяв сержант, проте без ентузіазму, певно, знав, що ця об’ява все
Хаблак зиркнув на годинник — близько шостої. Отже, вони з Волошиним мають години три, щоб обдивитися гору і підходи до неї.
— А дачників у вашому селі багато? — запитав сержанта.
— Трохи є. До моря кілометрів три, три з половиною, та й через шосе переходити, у спеку не дуже приємно. Не те що в прибережних селах. Там люди грошву лопатами гребуть, а в нас не дуже. Є, звичайно, і в нас дачники — з Одеси та інших міст. У нас дорого за кімнату не беруть, а в радгоспній крамниці овочі завжди по державній ціні, не те що в приморських спекулянтів.
Хаблак подав сержантові фото Манжули, яке завбачливий Волошин прихопив із собою.
— От що, Біленко, — попросив, але прохання його прозвучало, як наказ. — Поки ми із старшим лейтенантом тут працюватимемо, покажіть цей знімок у селі. Може, хтось і впізнає.
Сержант з радістю узяв фото: видно, йому остобісіли сонце й скеля, до того ж, мабуть, ще не обідав, перебився бутербродами, он під акацією портфель, з якого видніються термос і промаслена газета.
— Зробимо, — пообіцяв, — я до тих, хто кімнати здає. У них попитаю.
— От-от, — підохотив Хаблак, — це дуже важливо.
— Як не розуміти, — виструнчився сержант, — усе буде зроблено, товаришу…
— Майор, — підказав Волошин.
Сержант виструнчився ще старанніше: майор з самого Києва навряд чи за дрібницею приїде на пустельний чорноморський берег.
Біленко пішов, а Хаблак з Волошиним уважно, метр за метром, почали оглядати місцевість. Грунт був важкий, глинистий, дощ пройшов три доби тому, вдень, коли туман затягнув Одеський аеропорт. З того часу стояла спека, й сонце висушило землю, слідів на стежці та поруч неї не знайшли, валялися тільки недопалки, але вже вимочені дощем і пожовклі на сонці.
Волошин лаявся крізь зуби, кляв південну спеку, котра так ускладнює роботу одеситів: усе в них не так, і слава про них якась сумнівна — порт, Привоз, жаргон, оперета з Водяним. Он у Ленінграді — солідно й грунтовно, пам’ятник Петрові, а не якомусь маловідомому Рішельє, дощі не така вже рідкість, і грунт не кам’яніє за якихось два дні.
Він лаявся і буркотів, та все ж перший помітив слід від підбора на вузькому проміжку між стежкою й урвищем, якраз над камінням, об яке розбився Манжула.
Хаблак став на коліна й ледь не обнюхав цей слід: підбор і половина підошви відбилися
Волошин зняв із сліду гіпсовий відбиток, і вони продовжили пошук. Слідів більше не виявили, та й взагалі на око їм не потрапило більше нічого, вартого уваги, окрім свіжого недопалка сигарети “Кент”, який зачепився за пожухлий кущик полину метрів за сім від стежки.
Недопалок узяли обережно, пінцетом, і заховали до целофанового пакетика, наче він був неабиякою цінністю, цей докурений мало не до фільтра недопалок.
— А ми молодці, — хвалькувато мовив Хаблак. — Група Басова не все помітила.
— Не критикуй моє начальство, — заперечив Волошин. — Не знаємо, що в них.
Ще дві години лазили вони по горі, обдивилися кожний клаптик землі, кожний кущик полину чи ковили. Сонце закотилося за хмаринку над самим обрієм, коли припинили пошуки. Волошин закурив і сів просто над прірвою, а Хаблак почав повільно сходити стежкою. Нараз зупинився й покликав Волошина. Той підвівся неохоче, кинув недопалок, подивився, як летить з висоти, і спустився до майора.
Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.
— Глянь-но сюди, Захаре, — попросив, — як гадаєш, що це таке? — Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.
Волошин опустився на коліна.
— Може, хлопець тягнув дрин по землі, — зробив припущення.
— Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…
— Гадаєш, вона й лишила цю борозну?
— Може бути таке, Захаре?
— Чому б ні…
Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:
— Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.
— Угу, — ствердив Хаблак. — Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?
— Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід — оступився і зірвався з кручі.
Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море — купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи: