Вибух
Шрифт:
Акацієвий гай розкинувся метрів за сто п’ятдесят від бруківки, що з’єднувала село з магістральним шосе. До гаю вела вибоїста грунтова дорога. Хаблак наказав шоферові зупинитися на бруківці: далі пішли пішки — на грунтовій дорозі могли лишитися відбитки протекторів вишневої “Волги”, і було б нерозумно самим затерти їх.
Хлопці точно показали місце, де стояла “Волга”, — на пожухлій траві не лишилося слідів, однак за кілька метрів, де машина розверталася, на глинистій поверхні протектор відбився досить чітко — слід скатів саме від “Волги”, в цьому не було жодного
Волошин почав фотографувати сліди, а Хаблак попросив хлопчаків показати, де стояв чоловік з біноклем. Сперся об стовбур тої акації. Звідси добре бачив дорогу, його ж затуляли густі ожинові кущі — чудове місце для спостереження: всі, хто йде або їде з села до шосе, як на долоні, тебе ж ніхто не помічає.
Потім вони з Волошиним пройшли грунтовою дорогою до бруківки і ще в двох місцях сфотографували відбитки протектора.
— Нема проблем, — бадьоро мовив Волошин. — Усе на блюдечку з голубою смужкою. Київська вишнева “Волга”, знімки протекторів, словесний портрет одного з бандитів, можливо, відбиток підбору та підошви черевика одного з них. Є де розгулятися…
— Є, — погодився Хаблак, — навіть не мріяв.
— Фокус з літаком не вдався, — почав уголос міркувати Волошин. — А комусь треба прибрати цього Манжулу. Терміново прибрати — вони дізнаються, що пасажири літака врятувалися, і виїжджають до Одеси. Не зовсім оригінальна містифікація сестри Михайла Микитовича, дізнаються, куди той заховався, а Манжула таки заховався, знав чи здогадувався, хто на нього полює, ось і забився в село. Сестру попередив, аби нікому не казала, та вийшла помилка. От бандити й скористалися з неї.
Хаблак машинально кивав. Волошин казав про очевидне, а він думав, що справа тільки починається, навіть якщо йому вдасться швидко вийти на слід убивць, доведеться розв’язувати багато складних питань, а в тому, що все не так просто, Хаблак майже не сумнівався.
І ще — подвійне життя Манжули.
Звідки у звичайного заступника начальника відділу заводу, який до того ж уже півроку не працював, дві тисячі в кишені піджака, японська радіотехніка, килими та кришталь удома? За двісті карбованців на місяць цього не придбаєш…
Він тепло попрощався з хлопчаками та Біленком, міліцейська “Волга” (уже вкотре!) мчала приморським шосе, і Хаблак думав, що сьогодні мусить обов’язково порозмовляти з сестрою Манжули. Мар’яна Микитівна повинна щось знати, неодмінно знає. Хоч витягнути з неї якісь крупинки буде важко, проте треба, і сьогодні це його головне завдання.
В управлінні міліції на них чекала новина. Виявляється, ретельний обшук Манжулиної квартири все ж дав наслідки: після того, як Хаблак з Волошиним виїхали до радгоспного селища, оперативники знайшли тайник. Добре замаскований тайник у підвіконні. І в ньому ощадні книжки та гроші готівкою — всього на суму п’ятдесят сім тисяч карбованців. Не кажучи про два десятки золотих червінців, акуратно загорнутих у лляну ганчірку.
Повідомивши цю новину, підполковник Басов тільки збентежено розвів руками.
— Оце фрукт, — мовив. — І чує моє серце, Сергію Антоновичу, на велику панаму
Хаблак не міг не погодитися з Басовим: злочинці діяли з розмахом, один вибух у аеропорту чого вартий!..
А п’ятдесят сім тисяч і золото у підвіконні звичайного заводського постачальника звідки?
Мар’яна Микитівна Ковальова мешкала в комунальній квартирі на старій одеській вулиці — чотириповерховий будинок з великим квадратним двором, квартири великі, галасливі, населені корінними одеситами, яким пальця в рота не клади.
У квартирі мешкали ще дві сім’ї — раз треба було дзвонити Кременецьким, двічі — Дорфманам і тричі — Ковальовій.
Майор натиснув тричі, сподіваючись, що відкриє сама Мар’яна Микитівна, та за дверима залопотіли легкі кроки, двері трохи відчинилися, і в щілину визирнуло дівча.
— Вам кого? — запитало, блиснувши очима.
— Ковальову.
— Зараз. — Дівча не відкинуло ланцюжок, зникло і з’явилося хвилини через дві. Запитало:
— А ви хто? Бабця питає…
— Скажи, з міліції.
Дівча округлило очі й знову залопотіло коридором. На цей раз пауза затяглася хвилини на чотири, Хаблак роздратовано переступив з ноги на ногу, нарешті почув човгаючі кроки, у щілину визирнула сама Мар’яна Микитівна, побачила Хаблака, впізнала, але не відчинила одразу.
— Ви до мене? — запитала.
“Ні, до папи римського…” — ледь не вигукнув Хаблак, проте відповів напрочуд увічливо:
— Маю розмову і, якщо не заперечуєте…
— Заперечую, не заперечую… — пробуркотіла сердито, — все одно спробуй здихатись…
Скинула ланцюжок і поплуганилась довгим, захаращеним якимись старими шафами й скринями коридором. Хаблак вирішив, що й кімната в Мар’яни Микитівни така ж захаращена — старий цератовий диван, дубовий буфет, етажерки, комоди й віденські стільці, але, виявилось, помилився, бо у великій тридцятиметровій кімнаті стояла модерна імпортна “стінка”, а між модним, оббитим золотистою тканиною диваном і такими ж кріслами притулився полірований журнальний столик. Щоправда, замість журналів та газет тут зовсім по-королівському лежало на вишитій подушці біле кудлате собача — побачивши Хаблака, поворушилося, показало зуби й невдоволено загарчало.
— Не бійтеся, — заспокоїла Мар’яна Микитівна, ніби й справді болонка могла когось злякати. Взяла собаченя разом з подушкою і притулила до грудей, зовсім як малу беззахисну дитину.
Пам’ятаючи сердиту репліку Ковальової в коридорі, Хаблак приготувався до бесіди неприємної, коли треба долати недоброзичливість і навіть ворожість, проте Мар’яна Микитівна чи то опанувала себе, чи то змінила тактику — запропонувала майорові м’яке й зручне крісло й поцікавилась, чи не хоче чаю.
Хаблак не хотів: пообідав разом з Волошиним у їдальні й випив замість компоту пляшку пепсі-коли, однак не відмовився, знаючи, що бесіда за чашкою чаю стає менш офіційною, набирає якогось інтимного забарвлення, а йому хотілося побалакати з Мар’яною Микитівною саме так, неофіційно, коли в людини зникає напруженість та упереджене ставлення до представника влади.