Вибух
Шрифт:
Чергова взяла знімок, піднесла ближче до очей, та одразу поклала назад на стіл.
— Звичайно, пам’ятаю. Він — з “люкса”.
— Що можете сказати про нього?
— А нічого. Чоловік як чоловік. Не напивався, не скандалив.
Хаблак вирішив почати здалеку.
— Розкажіть трохи про нього, — попросив. — Коли прокидався, коли йшов на роботу? Певно, приїхав до Києва у справах?
Чергова подивилась на Хаблака уважно. Мабуть, до неї, нарешті, дійшло, чому саме Манжулою цікавиться працівник карного
— Невже злочинець? — Від здивування в неї сіпнулась губа. — Такий поважний і респектабельний чоловік.
Видно, вона мала ще старі уявлення про злочинців: у насунутій на чоло кепочці, з розстебнутим коміром сорочки, сигаретою, приліпленою до губи, та татуїровкою на оголених грудях.
— Ніхто нічого не знає, — поспішив заспокоїти жінку Хаблак, — ваш колишній постоялець загинув, і ми розслідуємо обставини його смерті.
Жінка зітхнула чомусь з полегшенням: бува ж таке, їй простіше було сприйняти звістку про смерть людини, ніж розчаруватися в ній.
— Інша справа, — сказала, — а я вже подумала…
Що саме подумала, Хаблак уже знав, тому й перепитав:
— Отже, кажете — респектабельний… І в чому це проявлялося?
— Статечних людей одразу видно. Навіть по одягу.
“Ну, — подумки заперечив Хаблак, — це вже дзуськи. Тепер і грабіжник у японському вельветі піжонитиме”.
— Тобто Манжула поводився тихо, вранці йшов на роботу, увечері відпочивав?..
Чергова трохи подумала й заперечила:
— Мені чомусь здалося — він у відпустці. Приїхав до Києва відпочивати, бо нікуди не поспішав і підводився пізно. Іноді півдня в номері просиджував.
— Не розпитували: як йому ведеться в Києві, чи не нудьгує?
— Була розмова. Колись сів він тут, де ви зараз. Трохи розбалакались, каже: подобається мені ваше місто, з задоволенням переїхав би. Бо у нас, в Одесі, влітку курортники надокучають. І ще сказав: вирішує в Києві якусь справу. Я зрозуміла — вчений або художник, бо в усьому закордонному й дуже гарно пахло від нього.
— Тепер пахнути кожен може: на Хрещатику он паризький одеколон продають…
Чергова суворо закопилила губу. Запитала:
— От від вас так не пахне, ви можете заплатити за паризький, бо я, вибачаюсь, ні.
— І я не можу, — чесно погодився Хаблак. — А гості до Манжули ходили? — запитав.
— Жінок маєте на увазі? — хитро примружилась чергова.
— Не тільки. Чоловіків також.
— Усе буває, — махнула рукою. — Є дівчата, що по номерах бігають. Але ж у нас суворо: до одинадцятої години…
— І до Манжули бігали?
— Не пригадую. Одного разу, правда, компанія завалилася. Він уранці пояснював: у ресторані познайомилися, то й запросив до себе на шампанське. Двоє чоловіків з дівчатами. Сиділи до пів на першу, я йому дзвонила, аби гостей випроваджував.
— Чекайте, і один з тих гостей — високий і лисуватий?
Чергова роздумливо похитала головою.
— Та ні… — Нарешті пригадала і одповіла впевнено: — Молодики, років по тридцять. Я ще здивувалась: такий солідний чоловік і з молодиками… Але ж, — презирливо випнула губи, — я вже нічому не дивуюсь. Дівчата з хлопцями були, гарні дівчата, хоча й такі… Ну, хто з порядних дівчат до незнайомого чоловіка в номер піде? А він випив, розкис, ну й запросив…
— Вранці пробачався?
— Я ж кажу: совість ще мав. Інші нап’ються, скандалять і ти ще винна, а Манжула все ж совість мав — учену людину здалеку видно.
— А вдень? — почав зондувати Хаблак. — Мусили ж до нього колеги приходити?..
— Звичайно, не на хуторі ж…
— І хто ж?
— Ну, приходили якісь чоловіки. Раз чи два, мені це байдуже. Тут, знаєте, скільки народу ходить! Приїжджають, від’їжджають, відвідувачі, компанії. Нам у це втручатися не можна. Аби тільки вночі був порядок.
— Як часто ви чергуєте?
— Раз на три доби.
“Попитати ще двох чергових”, — відзначив про себе Хаблак.
Видно, жінка прочитала його думки, бо порадила:
— А ви ще з Ніною побалакайте. Покоївка, прибирає в номерах. Вони іноді більше за нас знають. Та й ще двох чергових попитайте, моїх змінниць.
— Ніна тут?
— Куди дінеться!
Чергова підвелася, і Хаблак пішов за нею коридором. Зупинилися біля розчинених дверей, за якими гудів пилосос. Чергова погукала покоївку — і Ніна вийшла: літня жінка в білому халаті й такій же білосніжній хустці, чомусь вона видалася Хаблакові не покоївкою, а медсестрою, не вистачало тільки червоного хреста на хустці, й очі в неї були втомлені й добрі, як у справжньої медсестри.
— Оце товариш з міліції, хоче побалакати, — заявила чергова, але не пішла, видно, цікавилась розмовою і не хотіла лишати їх наодинці.
— У сімнадцятому зараз хтось живе? — запитав Хаблак.
— Сьогодні виїхали, — відповіла чергова. — Двоє з Москви, ревізори.
— Отже, номер вільний?
— Я там ще не прибирала, — втрутилась Ніна. — Не встигла.
— А можна туди?
Покоївка допитливо зиркнула на чергову.
— Взагалі не дозволено… — почала нерішуче.
— Я можу домовитись з директором.
— Для чого? У Ніни є ключі.
Покоївка й справді взяла з тумбочки в’язку ключів.
— Відчинити? — запитала.
— Проведи до сімнадцятого, — наказала чергова й посунула коридором перша. Вона дочекалася, поки покоївка відімкне двері “люкса” і вже збиралася першою ж зайти туди, проте Хаблак притримав її за лікоть.
— Дякую, — сказав ввічливо, але твердо, — певно, маєте справи… Не смію затримувати.