Вибух
Шрифт:
— Як він там? — поцікавилась.
— Добре. — Хаблак подумав: Інеса не дуже б засмутилася, дізнавшись правду. — Він казав, що з тобою в Києві буде весело.
Очі в Інеси звузились і потемнішали.
— Це залежить не тільки від мене.
— Натяк зрозумів.
— Здогадливий, значить…
Хаблак зневажливо тицьнув у пляшку пепсі, що стояла перед Інесою. Запитав:
— Коктейль замовити?
— Краще шампанського.
“Ну й ну, — ледь помітно покрутив головою Хаблак, — половина моїх капіталів — і тільки для заначки…”
Але безвідмовно підвівся і приніс пляшку, яку Саня дістав з холодильника. Мабуть, знав, що клієнти, які цікавляться Інесою, не ходять з порожніми кишенями й відповідно вимагають уваги.
Інеса жадібно випила одразу півфужера, поцокала по склу червоно-чорними нігтями й запитала:
— Мишко нічого не передав мені?
Під цим запитанням ховався підводний риф, та Хаблак спритно обійшов його.
— Ми зустрілися випадково на Дерибасівській, — збрехав не дуже вміло, наче одесити зустрічаються тільки на Дерибасівській. — Я поспішав на літак… Мишко сказав, що скоро повернеться до Києва. — Хаблак зміряв Інесу поглядом і додав: —Тепер я починаю розуміти — чому.
Дівчина допила шампанське й знову налила повний фужер.
— Тобі? — запитала.
Хаблак рішуче похитав головою.
— Через дві години маю важливе ділове побачення. Але ж увечері… Коли не заперечуєш, могли б щось придумати.
Інеса вдала, що вагається.
— А що саме?
— Відсвяткувати наше знайомство.
— Ти де зупинився?
Хаблак показав очима на стелю.
— Дев’ятий поверх.
— У “люксі”?
— Не вийшло.
— Але ж номер окремий?
Хаблак не став її розчаровувати.
— Повечеряємо в ресторані? — запропонував.
— Взагалі вечір у мене сьогодні вільний…
— То складеш мені компанію. До речі, ти краща, ніж я гадав.
— Чим?
— Дівчина моєї мрії! — Хаблак ішов напролом, справедливо вирішивши, що особливо дипломатичні хитромудрощі з Інесою не потрібні.
Дівчина вгамувала спрагу й пила шампанське маленькими ковточками. Трохи сп’яніла, очі в неї заблищали й щоки порожевішали.
— Твоєї мрії? — перепитала. — Й ти мені подобаєшся.
— З нас вийде непогана пара.
— Що маєш на увазі? — насторожилася.
— Ти струнка й висока, та і я нівроку.
— Мені подобаються високі.
— І Михайло?
— Мишко — чудо.
— Казав:
— Нам було кльово.
— Так, Михайло — компанійський. А ти полюбляєш компанії?
— Коли більше народу, веселіше.
— І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?
— А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.
— Це той — високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?
— Бублик — боксер? Ти що?
— А я був упевнений…
— Хоч бачив його колись?
— Ні, та Михайло казав: свій хлопець.
— Свій — це точно.
— Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?
— Шикарна машина. З холодильником.
Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.
— А хто ж він, Бублик?
Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.
— Якесь цабе, — відповіла Інеса, — з обслуговування.
— Ну-ну, — підохотив її Хаблак, — це мене дуже цікавить. По моїй лінії…
Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер — аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.
— Об’явиться, — пояснила, — Бублик завжди об’являється. Без запрошення.
“З’являвся, — подумки поправив її Хаблак, — тепер — дзуськи…”
— Бублик… — пробуркотів презирливо. — Ім’я хоч має? Як його прізвище?
— Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.
Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.
— Слухай, — мовив, — а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?
— Ні.
— А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?
— Товстий, — пояснила. — Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.
— Такий низенький?
— Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.
— І холодне шампанське?
— Точно, Бублик уміє жити.
— І куди ви їздили?
— До лісу за Броварами.
— А потім?
— Привіз сюди.