Вибух
Шрифт:
Президент сприйняв цей вибух спокійно й навіть з якоюсь цікавістю. Похитав головою й відповів лагідно й докірливо:
— А я гадав, що ти розумніший. Наче ми з вами вирішуватимемо, хто й скільки винний. Чув про таке управління: боротьби з розкрадачами соціалістичної власності? Ще їх називають обехеесівцями? Так от, візьмуть когось з наших, почнуть клубок розмотувати і обов’язково на тебе й твого начальника наштовхнуться. Чиї підписи на документах? Хто розпорядження на алюміній давав?
— Ми могли помилитися, директор заводу неправильно нас інформував.
—
Гудзій одразу якось знітився. Налив тільки собі коньяку й випив без задоволення.
— Ви мене з собою не рівняйте, — відмежувався. — Разом ризикуємо, проте відповідатимемо по-різному. Вам, якщо не помиляюсь, розкрадання в особливо великих розмірах загрожує, а мені…
Президент розлютився. Ця самовпевнена нікчема ще й костричиться! І сміє перечити йому, Президентові! Але одразу опанував себе: рідко коли давав волю емоціям, умів одразу загнуздувати їх і в найнапруженіших моментах відразу оцінювати ситуацію.
Посміхнувся поблажливо й зупинив Леоніда Павловича:
— Так, я знаю, що мені світить. Якщо розплутають усе — найменше п’ятнадцять років суворого режиму, і я сприйму це, як дарунок долі. Бо може бути й гірше, тому, сам розумієш, мені втрачати нічого, і я піду на все.
— Точно, підеш! — Леонід Павлович раптом перейшов на “ти”, це трапилось уперше за весь час їхнього знайомства, однак не здивувало й не вразило Президента, навпаки, підлестило, бо збагнув, що Гудзій нарешті визнав усю масштабність його особистості.
— Отож, розумієш, ми з цією владою — по різні боки. Якщо хочеш, вороги! Вона проти мене, я проти неї, все зрозуміло. Тільки вона сильніша, має закони і в разі чого розчавить мене. Мені б туди, — невизначено гойднув головою, — туди, де все, що ми робимо, іншими словами називається! Там би я показав себе!
— Проклятим капіталізмом мариш?
— Кому — проклятий, а кому й до серця. Ти б переді мною там потанцював! Я б тебе з Гаврилом Климентійовичем і в молодші клерки не взяв…
Гудзій вищирив зуби у зневажливій посмішці.
— А ти впевнений, що там би щось важив? Не помиляєшся? Там таких хитромудрих навалом, один одному горлянку рвуть…
І знову Президент ледь не вибухнув люттю, та зумів утриматися. Одповів:
— Хорошим хочеш бути? Цяцею-хлопчиком у Радянської влади? А дзуськи! Невідомо, хто більший ворог Для неї — ти чи я!
— А я з нею не ворогую, я їй служу!
— Служиш і обкрадаєш?
— У вас беру, не в неї.
— А ми в кого? Ти налий мені й собі, Льоню, мені з тобою сваритися не випадає, ми просто з’ясовуємо дещо. В моральному аспекті, чи не так? — Почекавши, поки Гудзій наповнить чарки, Президент цокнувся з ним, та пити не став і вів далі: — Ти послухай мене, Льоню, і запам’ятай. Я точно кажу: невідомо, хто більший ворог для влади, ти чи я. Бо я ворог неприхований, я беру те, що можу, на їхній мові — краду, особисто я називаю це бізнесом, ну, чорним бізнесом, але чомусь ні міліція, ні прокуратура зі мною не погоджуються і називають злодієм. Я роблю гроші, якщо спіймаюсь,
— Звичайно, що ж у цьому поганого?
— А те, що одною рукою з державою обіймаєшся, а другу їй у кишеню запускаєш. Придурюєшся, держава тебе за друга має, а ти їй ножа в спину. То хто кращий, ти чи я?
— Але я все ж служу…
— Так, начебто служиш… Але я б тобі, на місці цієї влади, за таку службу вдвічі більше, ніж мені, відважив би. А то що ж виходить? Мені — вишку, а тобі років п’ять — сім…
— Однак і одержую від вас крихти, — поморщився Гудзій. — На вошивий гарнітур.
— А я б на місці держави так вирішив: не існував би ти, Льоню, зі своїм Гаврилом Климентійовичем, не було б і нас. Бо метал робимо не ми, і алюмінієвий лист не ми катаємо. Ми тільки знаємо, хто його потребує і де його взяти. А даєте його нам ви, без вас ми от що! — скрутив дулю. — От і виходить, ви — зрадники, держава на вас спирається, а ви їй — підніжку. А зрадників завжди карають більше, ніж відвертих ворогів. От як би я на місці держави вирішив.
— Свиня ти, Геннадію Зіновійовичу, — нараз якось безнадійно й сумно мовив Гудзій. — Сам казав: одним мотузком зв’язані…
Президент одразу охолов. Це ж треба: так вибухнути!.. І для чого? Кидати перли свиням? Але ж, подумав, якщо цей Льонька не дуже тупий, зрозуміє, що немає в нього шляхів до відступу, що справді їхні шляхи схрестилися — отже, мусить слухатися.
— Шампанського вип’єш? — запитав, закінчуючи розмову.
— Так, холодного, — відповів Гудзій, дивлячись кудись убік. Зробилося тоскно, немов одержав прочуханку від начальника главку чи самого заступника міністра. Тужно дивився, як офіціант приніс запотілу пляшку, як наливає у вузькі довгі фужери, а сам думав: дуже погано, товаришу Гудзій, паскудно виходить у вас, шановний, ні, малошановний. І як ви дійшли до такого життя?
Як дійшов, уже не пам’ятав, точніше, знав, проте не хотів пам’ятати, та й хто пам’ятає про себе негарне?
Леонід Гудзій вчився в інституті непогано, проте й без особливих злетів, вважався середнім студентом, хотів більшого, однак не міг. Не міг щось вигадати, винайти, сказати щось розумне на екзамені, нове в курсовій роботі, такий вийшов у нього і дипломний проект — Гудзій захистив його впевнено, але без блиску.
І призначення одержав таке собі: звичайним інженером на звичайне середнє підприємство в нічим не примітному містечку. Щоправда, тут йому мало не одразу пофортунило. Захворів і пішов на пенсію начальник планового відділу, і Гудзієві, звичайному початкуючому інженерові, доручили виконувати його обов’язки — він виконував їх старанно, зумів кілька разів удало доповісти директорові й став нарешті замість тимчасово виконуючого, що звучало принизливо й непевно, справжнім начальником. Саме начальником, коли однокурсники, на яких покладалися значно більші надії, ще ходили в якихось заступниках чи навіть менше…