Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
— А тепер грайтеся собі гарненько. — Вона обтрусила лапки й загнала їх на подолок.
— Якби я була блохою! —захлипала королівна.
А Мишібрат, затиснувши в лапі камінь, обходив круг стовбура й додивлявся, чи нема де грушки. Але дерево було напівусохле, понівечене, і тільки високо-високо золотилася жменька дрібних терпких плодів.
— До найближчого села ще йти та йти!
— Я вже не здужаю й кроку ступити!
— То наберіться терпцю, полежте собі тут, а я піду, може, щось добуду.
Півень зняв з плеча сурму й поклав біля вузлика, з яким розлучався неохоче.
— Постережіть мої манатки, а я почимчикую. — Він з жалем глянув на подерті чоботи й заіржавілі остроги. — Ненадовго вже їх вистачить…
— Коли доберемося до Тулеби, я справлю тобі нові, — недбало махнула рукою королівна. — Тільки скоріше йди.
Поки друзі могли його бачити, капрал Пипоть крокував, випнувши груди й весело посвистуючи, але як тільки зайшов за дерева, одразу присів на землю і, охаючи, скинув чоботи, щоб далі чапати босоніж. Боліла натерта п’ята. Він оглянувся назад. За селом дорога знову пірнала в ліс, отже, не було надії знайти там щось для товаришів.
«Хоч ягід їм назбираю», — вирішив він.
На жаль, ягоди вже відійшли. Тільки де-не-де Еисіла самотня суниця, розпарена й аж надто солодка від надміру сонця.
Розсуваючи гілки, півень хоробро заглибився в ліс.
Трохи згодом прошмигнула Хитруся, шукаючи гриби. «От коли б якусь курочку знайти», — усміхалася вузькими губами, визираючи серед моху жовтенькі шапочки.
Згадалися їй чвертки холодних печених курчат, які вона розгортала з шелесткого пергаментного паперу. В обмощених сіном баклагах булькав сік з порічок. Гарні були пікніки з дітьми поміщика Індика. Повіз заклечаний березовим гіллям, весела метушня, у вистеленому серветками кошику подзенькують склянки.
Зненацька мало не над самим вухом у неї гримнув постріл. Замріяна лисиця тільки ойкнула, з переляку вискочила зі шкури і дременула в ліс, притискаючи лапки до серця.
З гущавини вистромився здоровенний носяра, кольором так разюче схожий на півонію, що над ним завжди пурхали метелики. Вони щойно й перешкодили стрільцеві цілитись, і він схибив.
Мисливець зсунув на потилицю крислатий капелюх, прикрашений фазанячим пером.
— А хто ж це за нами підглядав? — пробурмотів він, побачивши розсипані гриби, хустинку й лисячу шкурку. — Здається, ми когось настрахали, — всміхнувся задоволено, вішаючи шкурку на руку. Потім застромив за пояс димучий пістоль і, наморщивши лоба, глибоко замислився.
Півень почув постріл і став продиратися крізь чагарі в той бік, де розпливалася смуга порохового диму.
— Я вже висохла з голоду, — запхикала королівна, — невже все життя в мене замість живота буде отака яма? Коли ж я, нарешті, його напхаю?
— Хочеш, я розкажу тобі казку про мого дідуся, Кота в чоботях?
— Подавися своєю казкою! — пирскнула Віолінка. Глянула вгору: поміж листям гойдалась од вітру маленька жовта грушка. На вигляд вона була дуже смачна, — Зірви її мені!
Мишібрат слухняно скинув чоботи і босий подряпався по стовбуру. Нарешті добрався до гілки, де висіла грушка. Тепер йому було вже легше. Королівна, задерши голову, стежила за котом.
— Ну,
Коли грушка впала додолу, Віолінка пожадливо вкусила її і скривилася, бо зразу набила оскому. Та й ну плювати, ще й ногами затупотіла.
— Ой, яка гидота!
І раптом угледіла вузлик капрала Пиптя.
— Може, тут якісь харчі! — вигукнула вона, силкуючись розв’язати кінці хустки.
— Не займай! — крикнув згори Мишібрат, — Почекай, я вже злажу.
— Ану ж я щось знайду, — цікаво щебетала Віолінка.
І перше ніж кіт зліз на землю, королівна вже перебирала півневі скарби. Медалі, котушки ниток, гудзики від мундира, помаду, якою він червонив сивуватий гребінь… А тоді розгорнула мох і з тріумфом вийняла куряче яйце.
— А це що? — вигукнула, підносячи його над головою.
Тепер уже вона стала командувати збентеженим Мишібратом. Звеліла розпалити вогнище, і ось уже яйце пеклося в попелі.
— Я давно мала підозру, що він за нашою спиною об’їдається. Коли думає, що ми спимо, вічно шарудить своїм вузликом. От бачиш, який підлий цей жовніряка, — і не подумав поділитися з нами…
— Не може цього бути, я ж його знаю.
— Пхе, я його знаю краще, — Віолінка показала рукою на яйце в попелі. — У цьому він весь— себелюб і хвалько!
— Ні, я ніколи в це не повірю, — захищав приятеля Мишібрат.
— Ну то й не вір! А ти яке любиш — м’якеньке чи круте?
— М’якеньке, — соромливо прошепотів кіт.
Над кволим вогником зі жменьки торішніх трав та гіллячок у хмарне небо курів гіркий дим.
— Не обертайтеся, — почувся позад них благальний голос, потім шурхіт і тихий плач.
— Хто там? — здригнулась Віолінка.
— Це ти, Хитрусю? — здивувався наїжачений Мишібрат.
— Мене пограбували, — захлипала лисичка. Вона була майже гола, тільки сяк-так прикрилась великими лопушинами. Хвіст, рожевий, безшерстий і тонкий, як у пацюка, сховала за спиною.
— Та на неї ж гидко глянути!
— Хтось вистрілив у мене, коли я збирала для вас гриби…
— Не плач, Хитрусю, ми купимо тобі шубу в першого-ліпшого барана.
— Що ж то за лис у баранячій шкури! — Хитруся аж пересмикнулася.
Але це були тільки втішливі слова, бо хоч барани й легко розлучаються зі своїми кожухами, друзі не мали ані гроша. Навіть їсти було нічого.
А яйце?
Воно лежало в теплому попелі, вигрівалося, хоч хмизу більш не підкидали і вогонь погас.
— Коли б хоч капрал був! — простогнала Хитруся, в розпачі ламаючи лапки. — Як же я покажусь на очі людям?
— Про Пиптя помовка, а Пипоть тут! — вигукнув півень, виходячи з-за дерева, слідом чвалав бородань з буряковим носом, а над ним хмарою вилися метелики.
— Це він! — скрикнула Хитруся і чкурнула в зарослий лопухами рів.
— Стій, Хитрусю! Хитрусенько! — покликав півень, вимахуючи рудою шубкою.
Королівна стояла, роззявивши рота. Ніхто не помітив, як це сталося, просто щось майнуло. — і Хитруся вже сиділа у своїй пухнастій шкурі. А отой грізний муж тиснув їй лапку, занурюючи її раз по раз у буйні хвилі своєї бороди, і звідти долинало гучне цмокання.