Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
— Е-е, не перебільшуйте…
— Як тобі пощастило забрати в них мою шубу?
— Ну, шубу він віддав сам, і навіть радо.
— Радо?
— Розумієш… — тут півень почав чухати шию і спину. — Ну, розумієш, — блохи!
— Що?
— Це блохи захищали твою шубу.
Хитруся зашарілась і шепнула:
— Мої любі, мої вірні блошенята…
У відповідь почувся дружний радісний і ніжний писк.
— А я все одно вважаю, що це не півень, а свиня! — крикнула королівна.
Сторопілий капрал оглянув свій гребінь і хвіст. Проте не помітив, щоб у чомусь змінився:
— Віолінко, що ти кажеш!
— Тільки свиняка може ховати їжу, а вночі обжиратися нишком, і це тоді, коли всі ми голодуємо.
— Присягаюсь, я ділився з вами всім, що мав!
— А я знайшла в тебе яйце!
Півень зблід. Ще ніколи його не бачили таким схвильованим, у такому розпачі.
— Що ви зробили з моїм яйцем?!
Він перетрусив вузлик, кидався то туди, то сюди, хапаючись за голову.
— Воно там! — крикнула Віолінка. — Мабуть, уже круте!
— Ой леле! — зойкнув Пипоть. Упав на коліна, розкидав попелище і, витягши нагріте яйце, став дмухати на нього, щоб остудити.
— Бачите, якогось нещасного яйця нам шкодує! — писнула королівна.
— В цьому яйці був мій синок, — простогнав півень, а сльози так і капали йому з дзьоба.
Всі заніміли, приголомшені цим признанням і, мовчали довгенько.
У глибокій тиші вони почули легеньке постукування, неначе хтось ішов уздовж мурів в’язниці і, б’ючи в них пальцем, шукав потайний вихід.
— Що ти наробила, капосна дитино! — гримула на малу Хитруся.
— Овва, який страх! У нас у замку яєць копи…
— Тихо, та помовчте ж нарешті! —крикнув пі вень, прикладаючи яйце до вуха. Хвилинку він стояв, зосереджено прислухаючись. Сумніву не було. — Сталося! — видихнув він.
Друзі обережно передавали яйце одне одному. Зворушені, прислухалися до порухів малюка, вже навіть видно було крихітну дірочку, з якої стирчав дзьобик. Очевидячки, тепло вогнища прискорило появу курчатка на світ.
— Мій синочку! Коханий мій! — півень обсипав яйце поцілунками. — Ти живий… Ти все-таки живий…
— Але що ми будемо робити, коли він вилупиться? З таким малям у дорозі клопіт…
— Тоді можна його засмажити і з’їсти, — сухо мовила королівна.
— Ах ти, невдячне дівчисько! — скрикнула лисиця. — Ти не варта нашої уваги й піклування.
— Боже, ти чуєш і не гримиш! — заламав лапки Мишібрат.
Бог почув. Загуркотів грім. Блискавиця зеленою шпагою розпанахала темно-синє хмаровиння. Груша затремтіла, одна терпка дичка гупнула об землю. Великі кульки скісного дощу залопотіли по листі.
Мандрівці кинулись бігти. За ними високою стіною з шумом і громом ішла гроза.
Прибуття до Тулеби
Знов настали погожі дні. Спекотний серпень приносить із собою дзенькіт клепаних кіс, сухий хрускіт підтятого колосся. Сповнені блакиттю струмки ледве течуть серед лук, де старі лелеки навчають своїх малят полювати на зляканих жаб. Душно пахнуть ліси, часом розгойдає вершечки ялин білка, майнувши вогненним пухнастим хвостом. Шишки, заткані золотими нитками живиці, з рожевих стають бурими, твердішають і, з сухим тріском б’ючись об гілки, падають у мох. Галявини
А смерком, коли змовкне вечірній дзвін і впаде роса, вертаються з поля натомлені трударі. Липкі від поту сорочки провіває теплий подих близької ночі. Люди сідають на призьбах, слухають, як спокійно риплять журавлі, плющить вода в жоло бах, а то раптом затупотить, захропе сполоханий жеребчик. Часом якась зірка, задивившись у свій відбиток, зеленою блискавкою шугне з неба в став.
Але радості не відчувається. Всіх пригнітила загроза близької війни. Королівни досі не знайшли. Тому люди гомонять собі, а самі тривожно вдивляються в темряву. Вчувається їм, ніби десь б’ють барабани й гуркочуть колеса гармат. Але то шелестить, зачіпаючись за кущі, солома, ідуть з поля останні хури, високо наладновані золотими снопами, що пахнуть хлібом і ситістю.
Тоді всі зітхають з полегкістю, заспокоюються й лагідно всміхаються, а нічні метелики, приваблені білими сорочками, легко черкають об задумані обличчя.
Саме такої пори підходили троє друзів до мурів Тулеби.
Хоч Віолінка не попросила пробачення в півня, той їй великодушно простив.
«Мала ще, та й розпещена, їй і невтямки, що чинить мені кривду», — думав він, тулячи до грудей яйце.
Рух на шляху ставав чимраз жвавіший, відчувалася близькість міста. Мандрівники повеселіли. Мишібрат насвистував і задоволено мружив очі, уявляючи збиті пухові подушки, в які бухне увечері десь у заїзді. Тільки королівна йшла неохоче, сумна і зла. В душі вона заприсяглася, що така, споганіла від циганових чарів, нізащо не піде до королівського двору. Подорожніх минали селяни, які верталися з порожніми кошиками, молочниці з бідонами за плечима.
За капличкою, схованою у вільшняку, супутники почули пронизливий свист і радісний крик. То паровоз, що тягнув дев’ять вагончиків, змагався з диліжансом, запряженим шестериком коней. Пасажири, вихилившись із вікон, погукували на машиніста, той кидав дрова у відкриту топку. Довгий, немов шпулька від ниток, обплутаний дротом димар сичав і димів. Якийсь дідок, щоб зберегти пару, замість паровозного гудка, дудів у згорнену трубкою газету. Троє хлопців, аби полегшити поїзд, бігли вздовж колії, а за ними з гавкотом стрибав пес. Якийсь фертик вискочив з першого вагона, нарвав на луці квіток і плигнув на буфер біля кондуктора з червоним прапорцем у руці. Потім по дахах став перебиратися наперед, щоб вручити букет нареченій. Двоє малюків, яких притримувала занепокоєна мати, звісилися з вікна й маяли гаптованими підтяжками сонного батька.
А внизу мчав диліжанс. Поштмейстер то ляскав батогом, то, вхопивши ріжок, весело побекував. Кілька вусатих шляхтичів, що бридились тиснявою в закіптюженому поїзді, пообіцяли йому ціле барило пива, як виграє перегони. Тепер вони недбало помахували руками машиністові, що надсаджувався коло топки, й курили люльки, набиті запашним листям м’яти. Так, у хмарі куряви, гуркочучи колесами, диліжанс скотився з пагорба й помчав до міської брами.
— Ходім подивимось, хто переможе! — запропонувала Віолінка.