Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
— Слухай-но, ти тепер звичайнісінька миршава коза. Мабуть, набридло нести покуту? Ти міг би знову здобути пошану й загладити давні провини. Але чи можна тобі довіряти?
— О так, шляхетні панове, я ж стільки витерпів!
— Так от: підеш на Старий ринок, де стоїть цирковии фургон цигана Мозоля, і купиш у нього ліків, щоб вибілити цю дівчинку. Ось, на тобі дукати. Але якщо зрадиш, начувайся.
— Якщо зрадить, — нявкнув Мишібрат, — то ми просто повісимо його на першій-ліпшій гілляці.
— Їй-богу, я не підведу вас, добродії, — жалібно мекав цапок. — Поклявся б рогами, та вже їх
— Я вже чув цю клятьбу…
— Не підведу, добродії, присягаюсь, — белькотів крізь сльози цапок, ратичкою притискаючи дукати. — Дайте я вам ноги поцілую, — схилився до їхніх колін.
— Затям собі, брате: ця вірьовка, від якої я тебе звільню, висить на сухій гілляці і нетерпляче жде!
— О милосердні душі, о золотенькі панове, все для вас зроблю, щоб так жила моя бабуся Мекуля, — шепотів цапок, і в його вузьких очицях блищали сльози.
— Ріж! — махнув крилом півень.
І Мишібрат розрізав пута.
Цапок, радий, зірвався з місця.
— Вмить для вас облагоджу це діло, ще сьогодні вночі матимете всі ліки. Слово купця!
Він збіг із валу, поскубуючи мимохідь гіркий осот, що купками ріс на схилі.
— Може, не треба було давати йому одразу стільки грошей?
— Вибору не було, я мусив ризикнути, — відказав півень, витираючи зрошене потом чоло. — Може ж, і в нього все-таки є честь і совість.
Внизу заграла сурма, почувся гомін і тупіт. Хлопчаки змотували шнури. Змії, сп’янілі від простору й лету, верталися з піднебесся неохоче, кілька їх опустились на дерево і, обплутавши гілки хвостами з шелесткого паперу, поклали собі там заночувати.
Згори видно було, як комашиться на ринковому майдані темна юрба.
— Що там таке?
Хитруся глянула на сонце.
— Таж зараз почнеться вистава. Хіба ви не читали афіші?
— Ой, справді, — згадали кіт і півень, — А може, й ми хоч одним оком глянемо, що там показуватиме наш переслідувач?
— Краще триматися від нього якнайдалі, — остерігала Хитруся.
— В такому натовпі, навіть під самим носом у цигана і всієї гвардії, ми надійно сховаємось.
Ну то ходімо швидше, вистава вже починається, — мовила лисичка.
Блошиний цирк
В кінці вулиці, де за порядком стежили кілька бульдогів-поліцейських, видніла охоплена нетерпінням юрма. Вона чимдалі густішала. Всі вікна у високих вузьких кам’яничках були щільно забиті го ловами.
Середину ринкового майдану обгородили червоним шнуром. Уздовж нього ходив циган і потирав руки. Неподалік стояв фургон, де Дримба вже вдягала бліх у парадні строї. Лупон, сидячи на передку, оглушливо сурмив і бив у мідні тарілки. Вгорі, поміж двома жердинами, звисала тонка, як волосина, мотузочка, ледве помітна на тлі дерев і неба.
Спереду поставили кілька крісел для міських радників. Посередині, гладячи чорну як смола бо роду, сидів сам бургомістр.
Перед тим як циган розпочав свої штуки, бургомістр виліз на стілець і, піднісши руки, звернувся до натовпу з промовою:
— Поштиві громадяни! Пам’ятайте про викрадену королівну і не дайте себе заморочити розвагами, бо аж страх подумати, що буде, коли її й далі не буде… — Тиша стояла на майдані, і тільки серця в наших приятелів, принишклих у натовпі, забились
Він уклонився, сплів пухкі руки під чорною жалобною бородою та й сів у крісло, звівши очі до неба.
Запала напружена тиша, але маестро Мозоль швидко кивнув синові.
І ось уже Лупон у сурму дме, тарілками брязкає, а Дримба викочує невеличкі клітки із святково вбраними блохами.
Спочатку маестро обійшов клітки і попідіймав дверцята. З них почали вискакувати, потягуючись і позіхаючи, велетенські блошища. Вони блискали гострими зубами, блимали на всі боки неситими очима. Гомін прокотивсь майданом, багато глядачів відсахнулось, бо блохи дивилися на них так, наче вже вибирали, хто ситіший. Циган повів рукою, ніби втихомирюючи натовп. Потім ляснув бичем. Блохи підскочили раз, другий. І ось уже під свист бича, що звивався кільцями, слухняно побігли по дві, по три в такт музиці.
Циган уклонився, залунали оплески. Він заслужив на похвалу. Тільки залізним дресируванням і відчайдушною сміливістю можна було примусити коритися цих кровожерних звірюк.
— Твої проти цих — сумирні ягнятка, — шепнув півень у вухо Хитрусі.
— Навіть подумати страшно, що з них могло вирости, — відказала та.
Потім блохи ритмічно стрибали крізь підпалені обручі, робили сальто, утворювали піраміди, легко й звинно злітали в повітря у своїх різнобарвних трико.
Але тільки на перший погляд усе так тихо-мирно, бо ось уже дві найсміливіші присуваються ближче до юрби, клацаючи зубатими пащами. Аж мороз іде в глядачів поза шкірою, аж злякані діти з плачем туляться до матерів.
Але пильне око маестро все помічає. Він миттю видобув пістолет і стрелив над головами в бліх.
Розлетілася жменя запаленого клоччя; з обсмаленими довбешками, люто гарчачи, блохи повернулись на свої місця.
Гримнули оплески.
Мозоль граціозно кланяється. Зігнавши своїх вихованок докупи, стежить за ними одним оком, а сам з усмішкою на обличчі повертається до глядачів і врочисто оголошує:
— Вельможні пані й панове! А тепер номер, секретом якого наша родина володіє з діда-прадіда, номер унікальний, чудо дресирування: блошиний спів, воістину, — додає високомовно, — гідний того, щоб тішити слух королів.
Здіймається радісний, захоплений гамір. Потім усі змовкають, злягають на шнури загорожі і, сопучи з нетерплячки, витягують шиї.
Розсувається завіса у вишневі квітки, і виїжджає шестерна карета. В запрягу клусом біжать найросліші, найтупіші і найзліші блохи в гаптованих золотом попонах. Часом одна одну гризнуть за шию, завищать голосно, пирскаючи піною і підкидаючи голови з султанами із страусових пер. Серед тиші, яку порушують тільки зітхання зачарованих глядачів, маленька каретка з гуркотом тричі описує коло, і блохи, тупаючи по дошках, спиняються.