Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
Друзі піддали ходу і, минувши величезне, сонно-лискуче поле люпину, спинились на узвишші. Перед ними текла в далечінь річечка, над нею схилилися крислаті верби. Дорога вела прямо до містка, перегородженого шлагбаумом у милі бузкові смужечки. Далі ясніли білі будиночки містечка, його вже оповила надвечірня тиша, тільки, мов срібне ковадлечко, бамкав у церкві маленький дзвін.
Затупотіли по містку. Королівна кинула в ліниву воду два камінці.
Одразу почали шукати заїзд. Прочинивши двері, почули веселе шкварчання сковорід.
Мишібрат потяг носом.
— Тут і заночуємо,
Та не встигли вони покласти торби на лаву, як до них підбіг хазяїн і, підозріливо оглянувши їхню полатану одежу та закіптюжені писки, сердито крикнув:
— Хоч мій заїзд третього розряду, але для вас і це надто велика розкіш!
— Дозволь нам перепочити хвильку і дай щось перекусити, — попросила Хитруся.
— Грошики на стіл, або геть звідси! — гримнув хазяїн, загородивши двері гладким черевом. — А коли для вас тут дорого, то махайте до заїзду «Під сотнею блощиць», але попереджаю: там їх куди більше.
— Ну і що ж тепер робити? — зажурився капрал Пипоть.
— Так хочеться їсти і спати, — якось тихо й сумно поскаржилась Віолінка.
Повз них саме проходив якийсь дідок. Блакитні окуляри в нього були зсунуті на лоба, а в широко розплющених очах відбивалось ясне, вже зблідле небо.
— Чи не міг би я стати вам у пригоді? — спитав він.
То був місцевий настроювач фортепіано і соборний органіст пан Тимпан Гримучий. Він почав порпатися в кишенях і викладати своє добро: табакерку, де лежала лялечка метелика, дві не першої свіжості носові хустинки в горошок, грудку цукру, яку хутенько накрив долонею, пояснивши, що це для канарки, три в’язки ключів, камертон, зламане долото й пірце для змазування органних труб.
У міру того, як ця купа росла, пан Тимпан усе тоншав і вже сам скидався на велику ноту, що втекла з партитури, тільки з довгим сивим волоссям, яке спадало на хрусткий гутаперчевий комірець.
— Марні надії, а я так хотів з вами поділитися.
Аж ось він натрапив на дірку в кишені. Обмацавши пальцем усі її ходи й виявивши, що вона сполучається з штаньми, пан Тимпан скинув черевик та зацеровану шкарпетку й переможно витяг з неї стертого мідяка.
— Оце й усе, — засмутився дідок. Вручив монету півневі, а чистішу хустку — Хитрусі. — Більш у мене нічого нема. — Він похмуро насупився й заклав руки за спину, збираючись іти.
— Дорогий маестро Тимпане… — притримав його Мишібрат.
— Ласкавий пане Гримучий, — ухопив його за полу півень, — чи не знайдеться у вас якої роботи? Дров нарубати, води принести…
Тимпан замислився, блукаючи поглядом по небу. Раптом його окуляри зіскочили з лоба й осідлали носа, вертаючи маестро на землю.
— А може, у вас є що продати? Живе тут один лахмітник, отам, — показав рукою, — де ножиці брязкають на вітрі. Бачите оту кравецьку вивіску? — Він запхав у кишеню хустку й ключі. Торкнув пучкою лялечку в табакерці. Вона двічі хитнула черевцем. — Лякай мене, лякай, — усміхнувся старий, опускаючи покришку. — Ну, далі вже ви самі подбайте про себе, — сказав він, прислухаючись до цвірінчання горобців, що влаштували нараду в дикому винограді на сліпій стіні будиночка.
— Що
Мандрівники потягли до кравецької майстерні, де на вечірньому вітрі крутилися ножиці, схожі на роззявлений дзьоб хижого птаха.
Двері нечутно розчинились, і з них вийшов лисий чоловік з гострою чорною борідкою. Він був у жилетці, з цератяиим сантиметром на шиї. Усміхнувся до подорожніх криво, одним кутиком уст, бо в другому затис кілька шпильок. Потертий сантиметр зсунувся з шиї і, обвившись навколо руки, сичав під вітром.
— Я Лаокоон Фуляр, незвичайний кравець. Незвичайний, — повторив із притиском, а сантиметр зашарудів, сповз на землю й заходився вправно обмірювати зморені постаті мандрівників.
— Може, купите куртку, пане майстре? —спитав півень, підштовхуючи Мишібрата, щоб той заступив надвечірнє сонце, яке просвічувало крізь протерті рукава. — Зовсім як нова… — вихваляв він, швидко крутячи нею на всі боки.
— Це не для мене, — похитав головою кравець, — але я охоче куплю дещо в нього. — І показав на Мишібрата.
— Костюм, черевики? — здивовано спитав кіт, дивлячись, як сантиметр повзає навколо нього, пильно знімаючи мірку.
— Тінь куплю, — процідив кравець, криво всміхаючись. — Добре заплачу!
— А нащо тобі моя тінь?
— Я ж казав вам, що я незвичайний кравець. Коли хтось розбагатіє і розтовстіє… уявіть собі лишень: багач з отакенним черевом, а тінь у нього ще з худих часів, тонка й мізерна, — це ж просто сором! То я скуповую тіні в таких, як ви, латаю, доточую, зшиваю. Бо ви без них обійдетесь, а люди маєтні, вельможні повинні мати гідні себе тіні. І таки мають завдяки моїй чародійній кравецькій майстерності.
— Не продавай, — попросила Віолінка, а її власна тінь зіщулилася біля ніг.
— Візьми мою, — запропонував півень, — стійка, солдатська тінь.
— Твоя вже надто стара, а в лисички витерта на боках, куплю тільки твою, парубче-котику! Ну, згода? Золотий дам!
Затремтів Мишібрат. Товариші дивилися на нього запитливо й стривожено.
— Ні, Мишібрате, — зашепотіла Хитруся, — вона була з тобою зроду, мандрувала з нами невідступно, не віддавай її. Краще голодувати й ночувати просто неба.
— Сьогодні витримаєте, а завтра? — засміявся кравець. — Затягаючи пасок, не додаси приятелям сили. Дивись, які вони змучені й кволі. А дорога перед вами далека.
— Нічого нам не треба! — вигукнули ті в один голос. — Не вір йому! Ми ще й не таке витримаємо, думай тільки про себе, Мишібрате!
І навіть спробували усміхнутись, але надто вже силувані були ті усмішки. Глянув Мишібрат на худу мордочку лисиці, на запалі груди півня, і в нього стислося серце.
— Бери! — крикнув він, одвертаючись.
Майстер Лаокоон Фуляр опустився на коліна, розгладив тінь долонею, прикріпив кількома шпильками й свиснув. Сантиметр поповз угору, обвиваючись навколо його стегна, потім з полегшеним шурхотом почав змотуватися і зник у господаря в кишені. Тоді зашумів вітер, ножиці зіскочили на землю і, захланно скрегочучи, почали обрізувати тінь біля самих ніг Мишібрата. Відтак забряжчали і, клацаючи, знову зависли над вивіскою.