Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
— Добре, що ти згодився, о цій порі тіні найдовші, перед заходом сонця вони звичайно ростуть, виходячи назустріч нічній темряві. — Кравець упхнув котові в лапку дукат і зі згортком, тоншим від чорного шовку, зник у темній глибині крамниці.
— Я найжалюгідніше створіння в світі, — шепотів славний котисько, — навіть власної тіні не маю. Ну та це дрібниця, зате у вас буде добра вечеря й зручна постіль.
— Друже, товаришу вірний, хіба ж ми варті такої жертви? — розчулено белькотіли всі троє, обіймаючи й цілуючи
Коли сходили на ганок заїзду, сонце, хоч і було навзаході, світило ще яскраво. Віолінка уважно оглянула Мишібрата.
— Дивіться! — скрикнула вона, плещучи в долоні. — Дивіться, оце-то чудасія!
І справді, біля їхніх довгих, схудлих тіней напроти Мишібрата від криво обрізаного клаптика на білу стіну падала чітка тінь миші. Як на глум, подумайте лишень — мишача тінь у кота!
Увечері, коли лягали в пухові постелі, а півень ще човгав пантофлями й співав колискову своєму синочкові, замкненому в яйці, нікому з них і на думку не спадало, що то остання ніч, яку їм випало бути разом. Довго друзі гомоніли й тішилися, що до Блаблації вже недалеко. Скупиці, потім навпростець через Стогайські бори, а там уже до кордону — один крок.
Циганова хитрість
Рано-вранці бадьоро рушили далі. На решту грошей накупили припасів, яких мало вистачити аж до корчми пана Сніданнячка. Там вирішили відпочити й почекати, поки з’явиться король Цинамон з військом.
Але вже у Скупицях обступив їх гурт урвиголів.
Чудасія!
Сміхота!
Тінь від миші —
у кота! —
горлали вони, дражнячи Мишібрата, й бігли за мандрівниками набридливою галасливою зграєю. — А тпрусь! Камінням його! По ходулях!
І засвистіло каміння.
Віолінка так огріла найближчого бельбаса дрючком по вусі, що той аж присів. Проте решта не злякалась. Коли півень гримнув на них сердито, зчинився ще більший гвалт, позбігались дорослі.
— Я їх пізнав! — зарепетував Скупендрій Центусик, знявши замок з рота. — Це дружки тих негідників, які щороку нас обкрадають!
— На гілляку їх! — заревла юрба.
Побачивши, що староста вже розмахує мотузкою з зашморгом, Мишібрат кинувся навтікача, решта — і собі. Гналися за ними довго, вимахуючи дрючками. Тільки в лісовій гущавині втікачі стишили ходу і втерли зрошені потом писки.
— Я б цим гольтіпакам дав перцю, якби не боявся за Віолінку, — сапав Мишібрат.
— А ти не бійся, я б і сама їм боки так полатала, що пам’ятали б до нових віників, — нахвалялась Віолінка.
— Годі-бо вам, годі, — заспокоював їх півень, притискаючи крило до натрудженого, розкалатаного серця.
— Ой лишенько! — скрикнула Хитруся. — В мене торбу зірвали! Пропали всі харчі…
— Гарний номер, — буркнув півень.
— Йому зараз цирк у голові. От уже темний птах! — спалахнула Віолінка.
— Я сказав «гарний номер» в іншому значенні, — виправдувався капрал, — ну, просто
— То кажи ясніше!
— Не сердься!
— Цитьте! — крикнув півень, прислухаючись.
Йому здалося, ніби десь далеко торохтять колеса. Той звук усе наближався, відлунюючи поміж дерев. У цих лісах важко було сподіватися на дружню зустріч.
— На додачу ще й циган, еге? — повела носом Хитруся.
— Два гриби в борщ, — нявкнув Мишібрат.
— О, цьому борщ із грибами ввижається! Я й сама голодна, як собака!
— Скажи, — звернувся кіт до капрала, — чого вона до мене в’язне?
— Та годі вам, не сваріться!
— Хитрусю! Бери Віолінку за руку й марш на узлісся. Я піду попереду, а Мишібрат в ар’єргарді! Чуєте, як сполохались лісові птахи, — будьте насторожі!
— Така втрата, лелечко! Що ми тепер їстимемо?
— Чого скиглиш? Яка там втрата! У тебе ж є Віолінка, в мене — яйце й сурма. А в Мишібрата — всі ми.
— Це правда, разом з вами, друзі, я по-справжньому щасливий. Хоч ми часом і сваримось, але я б за вас душу віддав, — мурмотів кіт, ступаючи по м’якому моху.
Але зайшли вони недалеко, бо несподівано побачили на дорозі маленького хлопчика в червоній шапочці. Він сидів на камені й гірко плакав.
— Що сталося, малий? — спитала Віолінка, звівшись на пальці й поважно гладячи борідку.
— Страшне лихо, — заридав хлопчик, — страшне лихо!
— А хто ж ти такий?
— Я — Червона Шапочка. Вовк недавно з’їв мою бабусю. Цей вовцюга спить недалечко звідси. Може, в когось із вас є складаний ніж, тоді ми розпоремо йому черево, бабуся вилізе, і все буде гаразд. Ну, ходімо!
— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!
— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.
— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.
— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?
— Мій тато нічого не боїться!
— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.
— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.
— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.
— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.
— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?
— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!
— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!
— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.
Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.