Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
Капрал Пипоть взяв ката на мушку й вистрілив. Глухо клацнули курки. Пострілу не було. Порох і пістони звогчіли від пролитих сліз. Невже ніщо не врятує Мишібрата?
Капрал Пипоть випустив мушкет, той заторохтів по черепиці і скотився в ринву. Півень підніс крила, волаючи до ясного неба:
— Змилуйтесь!
Кат вибив стільчик, і тіло Мишібрата напружилось, зависнувши в повітрі. Хитруся охнула, відвернулась. Вона бачила цигана, який недбало обтрушував катівські рукавиці, ніби кажучи: «Готово!» Вище висіла та сама афіша, що й учора, але з новим написом: «Цирк
Зненацька зчинилася штовханина. Всі ринули до помосту, розриваючи кордон алебардників.
— Обірвався! — гукали люди. — Мотузок луснув!
Кат підскочив і підвів Мишібрата; той ледве стояв на ногах. Мозоль зробив новий зашморг, одним рухом накинув йому на шию і вибив ослін. Але знов, перше ніж смерть повила мороком зіниці засудженого, мотузок тріснув.
— Це явний знак! — почулись вигуки, — Він невинний!
— Пустити його! — кричали всі. — Помилувати!
— Бог трійцю любить! — буркнув кат і вже став готуватися до нової спроби, коли юрба, розштовхуючи алебардників, барвистою гомінкою хвилею затопила поміст. Даремно пручався циган, його тримали сотні рук. Якісь дами, червоні від гніву, з вереском дубасили його парасольками.
— Як громада гукає, що він невинний, то чого ти хапаєшся вішати, гицлю! — репетував якийсь запальний чоботар, щосили бехкаючи його по пиці.
Мишібрат важко дихав, спираючись на Хитрусине плече. Раптом його ніжно обняли маленькі лапки і на мордочку йому посипався град швидких поцілунків.
— Хрещений батьку, хрещений батьку! — почув він радісний голосок. — Ти вже не впізнаєш мене? Це я, Мишик! Треба ж було рятувати тебе. Доволі вже натерпівся через своє добре серце. Цієї ночі ми поперегризали всі мотузки, паски, підтяжки — все, на чому тебе могли б повісити! — хвалився малий, блискаючи чорними очицями.
— О моя дорога мишко! — вигукнув розчулений Мишібрат і, розмазуючи сльози, пригорнув хрещеника до грудей.
Та на ніжності часу не було. Котові подали знак. На майдані точилася бійка, тріщала, розвалюючись, шибениця. Серед того шарварку він непомітно пробрався до міської брами. А тулебці затято чубились. Півень, безмежно щасливий, шпурляв згори черепицю, цілячись у кудлату циганову макітру, що раз у раз вигулькувала з вировища.
Тим часом зворушені міщани бічною хвірткою вивели Мишібрата за міські мури.
Дали йому на дорогу кошик із харчами, з якого стирчала і обгорнута серветкою пляшка соку, побажали щасливої дороги й порадили утікати мерщій зі столиці.
Самопожертва Хитрусі
— Ну, і що далі, друзі? — спитав півень, коли вже натішились, що Мишібрат знову з ними. — Треба якось її рятувати, — показав на королівну.
Личко в дівчинки було обв’язане хусткою, наче в неї боліли зуби, але й з-під хустини вітер висотував золотаві кучерики буйної бороди.
— Я пристану до Запопадливих Пасічників! — заявила вона, сердито поглядаючи на супутників.
— Гарна, що й казати, — тяжко зітхнув Мишібрат.
— Достеменний молодий розбійник, — докинула Хитруся.
— Немає злого… — почав
— .. щоб на гірше не вийшло, — понуро доказала лисиця. — Може, ви ще не все знаєте. Сьогод ні на світанку король Цинамон залишив Тулебу, поклявшись, що повернеться з усім своїм військом, аби вогнем і мечем спасти на цю підступну країну.
— Виходить, уже війна?
— Атож, мої любі, війна!
— Слухайте, — мовив півень, — тепер уже треба рятувати не королівну, а вітчизну. Ми мусимо перешкодити замірам короля Цинамона і затримати армію на кордоні. Іншої ради я не бачу.
— Але ж він не впізнає дочки.
— Віддамо її таку, яка є, решта вже від нас не залежить.
— Як же ти туди виберешся — без коней, без харчів, без копійки в кишені?
— А треба ж чотири роти прогодувати…
— Тільки не роти! — обурилася королівна. — Не роти, а ротики…
— А ми? — тихенько писнули Хитрусині блохи.
— Сидіть тихо, дітки, і не втручайтесь у наші розмови. Вам ніхто тієї жменьки крихот не жалує. Ви ж мене трішки любите?
— Всіх вас страшенно любимо й ніколи не покинемо! Можете на нас покластися!
Майже зовсім звечоріло, а в них досі не було ніякого плану. Даремно Мишібрат морщив лоба, а півень потирав гребінь.
На шляху гримить карета,
наладнаю пістолета.
— Гей, вилазьте, міщухи!
Кете золота міхи!
приспівувала Віолінка, маршируючи по колу й націляючись прутиком на коляски, що їхали повз них.
Ще година, і міські брами замкнуть. Зостануться друзі в темряві, за мурами Тулеби, самотні, нікому не потрібні.
— Ой, я й забула, — раптом зривається Хитру-ся, — в мене ж у місті є подруга. Почекайте трошечки, — гукає вже здалеку, — я скоро повернусь!
І друзі чекають. Хіба ж вони можуть піти без неї? Мишібрат складаним ножиком вистругує Віо-лінці замашного меча. Півень, обхопивши голову крильми, згадує давні походи. Можна ж дістатися до кордону коротшим шляхом, навпростець, через болота Мочарника.
На мурах грають вечірню зорю. Сонце сипле жовтогарячими іскрами, горить на мідних сурмах. Надходить ніч. Що спіткає їх у нічній пітьмі? Хто їм загрожує? Які їх ждуть пригоди?
З кущів вибігає Хитруся, задихана, у зсунутому набік чепці, з заплаканими очима. Не чекаючи, поки друзі почнуть її розпитувати, підіймає вгору торбинку і здаля гукає:
— Не журіться, я добула трохи грошенят!
— Ура! — кричить королівна.
— Де ти їх узяла? — питає капрал Пипоть.
Але вона замість відповіді киває на селянську підводу, що їде дорогою:
— Сідаймо! Він нас трохи підвезе!
Дядько посадив їх на оберемок соломи, і віз заторохтів під гору поміж тополями, від яких лягали довгі голубі тіні. Верхівки дерев горіли проти згасаючого сонця, мов смолоскипи.
— Ну й часи теперка настали! — зітхнув селянин. — Чули про того, що сьогодні вішали? Кітчук звати, кажуть, з дітей знамениту ковбасу робив. Кат йому зашморг на шию, а той його — торох, зірвався з мотузки, шибеницю повалив, людей покулачив та й утік. Аж страшно так проти ночі їхати… В’йо, малі! — цмокнув на коненят.