Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Хто читав «Солодку Дарусю» і «Націю», знають, що цей персонаж кочує в мене із книжки в книжку. Бо це той випадок, коли Бог б'є не ціпом... А може, й ціпом. Але я іншим разом розкажу вам про Дідушенка. А може, хто й сам знає. Бо «слідив» він і в Коломиї, і у Вижниці, й далі...
А Михайло Софійчук - автор фольклоризованої поеми «Вашилюк», - мій троюрідний брат по материній лінії. До речі, родом із хутора Кінашка.
Це метрів 500 від Дупалівки. На батьківській хаті Михайла дотепер є табличка румунською мовою «1839. comuna Rastoace, 228». Це означає, що хата під номером 228 у комуні (селі) Розтоки побудована 1839 року - «за Австрії».
Отаке
НІЩО НЕ Є ВИПАДКОВИМ
А тепер повернімося до початку. Я хочу розповісти вам про несподіване продовження. Здавалося б, воно не пов'язане з усіма цими міні-історіями. Проте, як сказати...
Цей лист зі Львова знайшов мене приблизно так, як кажуть у Розтоках: «праве вухо - лівою рукою». До Києва він прийшов через блукання Буковиною, далі ще трохи блудив столицею. Цитую його цілком і без редагування:
«Шановна пані Маріє, допоможіть! В п'ятдесятих роках я був у Карагандинських лагерях з Юрком Матіосом, з Ваших сторін. Можливо, Ваш родич, то просив би його адресу. Навіть, якщо не родич, а однофамілець, то можливо , є якась можливість довідатись його адресу - просив би вислати. Був ще й Михайло Бельмега. Бажаю здоров'я. Зеновій Копій».
Я розповіла цю історію молодому Вашилюкові. «Водій Президента» сказав, що навіть, коли із паном Зеновієм у таборах був не його батько, це не має жодного значення. Все одно вони побратими. За мірою страждань.
Як ви думаєте, що було далі?
А далі я передала до Львова книжку «Вашилюк», де було багато фотографій. І у телефонній розмові Зеновій Копій підтвердив, що він таки сидів по в'язницях разом з Юрковим батьком. Знаю, що п.Зеновій приходив у Львові на виставу «Солодка Даруся». Але, на жаль, ми з ним ще не познайомилися.
Я думаю: чому багато наших політиків менш мудрі, ніж звичайний їздовий із Розтік?! Чи тільки тому, що вони не українського духу? Але чистота крові тут ні до чого. Гаймутдінова Анузія Хісамутдіновна - баба Ліза по-розтоцькому - виховала всіх своїх дітей в українському дусі. І сама стала не меншою українкою, ніж ті, хто споконвіків жив у горах. Мені так і хочеться іншим разом узяти на пофарбовану в синє підводу молодого Вашилюка - і полковника історії Табачника, і великого «теоретика» від історії Вадима Колесніченка, і ще, і ще декого із політичним психопатичним синдромом та й зробити їм екскурсію тими горбами, де кров'ю земля полита. Сама була б їм за гіда. Але вони підводами не їздять. А іншим разом подарувала б не одному з політиків настойку із гірської валер'яни. Кажуть, дуже помічне під час істерій. Особливо політичних. Але так, як жоден алкоголік ніколи не визнав свого алкоголізму, так жоден політик ще не признався, що він тяжко нездужає не-любов'ю до землі, яка його годує хлібом і дає безкарно красти із своїх засік і надр. Красти не лише антикваріат матеріальний, але й правдиву Історію.
...А на хуторі Околена , де у першій половині 2010 року мешкає 96 людей, розкажуть вам про чоловіка, що казав: «Така в мене погана слабість, що але де тобі: іду догори - мерзну, іду вдолину - впріваю».А далі покажуть рукою: «А ондечки живуть Адам і Єва», - і вам перехопить дух від несподіванки: як? Атак. Насправді молодого господаря звати Микола, але по батькові він Адамович, а дружина у нього Єлена. Мають четверо чи п'ятеро діточок. Живуть - ґаздують. Коли гараздують. Коли
– Дивися, який довгий чоловік іде догори!
– каже котрийсь із косарів на обійсті «президентського водія».
– То гадина довга, а чоловік високого росту, - поправляє молодий Вашилюк.
Вечоріє. Над горами в'ється то туман, то пахне димом. Менший Юрків син розпрягає коня. А Галя, Юркова дружина, показує мені вишиті подушки й розказує, як вона стерилізує сметану і масло, а потім по півроку тримає їх у пивниці. Супер! Сама пробувала.
– А тато показував вам фотографії з Президентом?
– несміливо питає Юрків син Юрчик.
– У Президента також є маленький хлопчик. Тарасик. Ми з ним трохи гралися.
P.S.
...Сьогодні, 9 серпня 2010 року, якби могла -«б ила би - вбивала би до смерти», як кажуть у
час великої лютості в Розтоках, била би так, як бив Михайло свою Матронку в «Солодкій Дарусі». Била би - водою відливала - і знову била би! (прости, Боже, мої погані наміри).
Здогадайтеся із трьох разів когобила би і за що...Даю одну підказку - за безвідповідальність!Перед своїми й чужими дітьми і перед Історією.
Думаю, у вас також є претензії до тих, хто пише чи підправляє сучасну історію. І ці претензії - не особистісного характеру.
РОЗТОКИ: МИР, ВІЙНА. І ЛЮДИ.
Якщо ви думаєте , що мої Розтоки занадто «свідомі» - ви помиляєтеся. Буковина - не Галичина. Я не маю жодного права, окрім мовчазного морального, судити будь-кого за будь-що. Бо «був дурний час - а з ним і люди дуріли», - казала мені бабця «Соломон». Дуріють і нині, додала би я. Але ми живемо у свобідній країні - й свобідні робити так, як каже нам виховання, світогляд і решта. Проте скрізь і всюди кожна людина боронить свою честь і своє так, як уміє.
Старі діди по другий бік Черемоша, із Розтік на Івано-Франківщині, (де народилася відома українська письменниця Марія Влад, а до школи ходила на боці буковинському - із моєю мамою)у 80-х роках минулого століття розказували мені дещо про дистрикт Галичина воєнного часу. Там тоді стояли німці. Там дуже активно діяло підпілля. Дід Михайло, щоб не признаватися, що мав зв'язок із лісовими «народними месниками» (а я про них тоді не знала нічого доброго!), казав мені так: «Ми з хлопцями...» А далі йшла розповідь, що вони з хлопцями робили. Дуже добре запам'ятала розповідь про те, як «вони із хлопцями» у Розтоках Косівського району напали на німецький склад. Як грабували його перед ранком. А щоб не сполошити поліцію, кинули німця-охоронця обличчям до землі, у темряві поклали на спину гусяче яйце, а сказали, що то граната: «Заворушишся - смерть на місці». Я часом тепер
руки би собі ломила від того, що маю дрантиву пам'ять! І що мала тоді пришитий язик до піднебіння. Але іншим разом згадую, що діди (по обидва береги Черемоша) говорили про ті часи так наче три дні не їли. Вони боялися розказувати про той час. Багато хто боїться розповідати і тепер. А скоро вже й розказувати буде нікому.
Мій неписьменний рідний дід Власій найбільше устиг розказати мені про те, «як то давно булo». Але якщо нас за розмовами заставав сільський Соломон - бабка Гафія, вона кожному роздавала «наряд» на роботу: