Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Може, я цитую неточно. Бо жодного разу не друкувала цей вірш. Та й віршів своїх не пам'ятаю. Навіть інтимних. Але я не про це...
Зал слухав - і у залі можна було почути, як бринить муха. Президія водномить скосила очі на Першого. «Перший» був родом із Кривого Рогу. Його звідти «депортували» наводити порядок на Буковині. Знали кого «депортувати»... Ніваловбув у спілкуванні грубим, нетерпимим, не раз сама ставала свідком його нерозумних «прочуханок» на машзаводі. Він і справді був тим першим секретарем обкому на Буковині (кінець 80-х років XX століття!!!!!!!), який заборонив виступати українською мовою на будь-якому публічному
Але вернімося до 9 березня 1989 року. Це був перший публічний виступ «проти течії» митця. Не політика. Адже я тоді вже три роки як була членом Спілки письменників. Тоді вступ до Спілки вважався подією надзвичайною. Дехто тижнями «святкував» таке свято.
І ось після мого останнього рядка «про Україну і Дніпро»філармонію «зірвало» аплодисментами. Зал настоячи, вигуками, криками щось демонстрував. Однак я, стоячи за трибуною, бачила лише «партер» президії, який сидів, як на поминках, удаючи, що нічого не відбувається. У президії аплодував лише тодішній ректор Чернівецького університету Степан Степанович Костишин.
Я про дещо інше, а ви мені - про дисидентство! Я ніколи жодним дисидентом не була, бо не могла бути в силу свого виховання - бездоганного з точки зору тодішньої ідеології, з точки зору наївності романтичної натури і т. д. Але кожна людина має голову й очі. А голова - не баняк. Голова має здатність мислити, аналізувати, відкривати, сумніватися, питати. Особливо, якщо цю голову вчили розумні вчителі зі справжніми дипломами, а найголовніше - якщо вчило Життя.
Я розумію Марту Дзюбу, яка в деталях розказує, як спорожніла їхня квартира після арешту Івана Михайловича! Було вавилонське стовпотворіння - а стала Аравійська пустеля.
Так само й тоді. 1989 рік - то ще не були аж такі відчайдушні часи для відчайдухів, як може видатися сьогодні. Та ще на Буковині! То були дуже напружені часи - перед розпадом СРСР. Репресивна машина ще не стишила свою швидкість, бо репресивна машина не стишує свій хід ніколи. Вона просто вдягає інший камуфляж.
І тоді, 1989-го, партія злилася в екстазі з деякими запопадливими буковинськими митцями, яким «зірвало дахи» від мого публічного «нахабства». Що ся робило! Що ся робило, мати Божа!
Ви думаєте робилося на вулицях? Прилюдно? У кабінетах обкому партії на вулиці Радянській робилося (на Грушевського, на Банковій на Прорізній). Немає значення - минуле століття чи століття XXI! Бо майже ніколи навпаки, коли хтось іде не в ногу. Але іде не в ногу не тому, що не вміє ходити в ногу. Ще як уміє, якби хотів! А йде супроти тому, що болить. Тому, що чує.
Тому що письменник - це завжди попередження, навіть, коли він пише про байдикування, про секс, похмілля, про... та про що завгодно.
Письменник - він не трибун,
хоча подеколи і стоїть на
Він дзвонар!
Він попереджувач небезпеки.
Він - гонець Істини.
Він - СПРАВЕДЛИВЕЦЬ, український письменник.
Можливо, інші, ситі, народи
таких справедливців не потребують.
А Україна - потребує -
і ґата, і фертик, і капець, і конец, і the end!
Боже праведний!
Ото вже справді будуть бестселери - мої наступні книжки під умовними назвами чи то « Премія », чи то « Множинні совісті нації»!
Але я пам'ятаю поіменно, хто тоді, того вечора, прилюдно підійшов до мене, потиснув руку і заговорив!
Це був академік Корнелій Денисович Toвстюк (до речі, колишній член юнацької сітки ОУН). Однак радянська влада, зціпивши зуби, мусіла терпіти таке неподобство - директорування в Чернівецькому філіалі інституту матеріалознавства АН України К.Д.Товстюка: він був видатним ученим-фізиком, і його інститут працював на «оборонку»);
Олег Епідельфорович Панчук (внучатий Племінник Ольги Кобилянської),
Анатолій Миколайович Добрянський – мій викладач в університеті, неперевершений лектор і енциклопедист (земля йому пером!),
Степан Степанович Костишин - ректор університету,
Володимир Старик – фізик-«товстюківець», тепер - громадський діяч,
Володимир Вознюк – поет (син священика, якого «партія» схиляла публічно відмовитися від свого батька, фронтовика, до речі, щоб «відкрити» собі дорогу до аспірантури. У будинку священика із Киселиць Путильського району Оксентія Вознюка у свої найгірші часи гостювали Михайлина Коцюбинська , дружина Юрія Бадзя - Світлана Кириченко та ін. Володя тепер - багатолітній директор літературно-меморіального музею О.Кобилянської у Чернівцях, а його батькові - священикові виповнилося 97 років!),
Віталій Колодій - письменник (він також на тому вечорі зачитав крамольний рядок про хлопців «у портупеях»)
і Степан Луців - тодішній перший секретар обкому комсомолу.
Все! Тобто всі! А більше нікого. Решта були просто присутні у філармонії люди, які, здавалося, могли задушити мене в обіймах захоплення. Так люди подеколи створюють собі кумира. Подеколи кумир втрачає відчуття реальності, або ж дурить людей - і люди з таким самим захопленням піддають кумира анафемі чи потоптанню.
Дуже за мене і мою «витівку» тоді переживав відповідальний секретар Чернівецької обласної філії Спілки письменників України Василь Іванович Фольварочний. І не тому, що він був членом бюро «ніваловського» обкому. Він за мене переживав, як за рідну дитину. Бо це правда, що голова тодішньої чернівецької Спілки письменників «вів» мене за руку з восьмого класу, всіляко оберігаючи і застерігаючи від нерозважних кроків.
Але мене застережеш! Що в 29, що в 49!