Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Після 9 березня 1989 року Фольварочний сварив мене «по-дорослому»: «Що ти наробила, Маріє?! У тебе гуртожиток - 7 квадратних метрів із загальною кухнею і маленька дитина! Вони тобі цього не пробачать!» Він добре знав, що казав. Тоді мене «не лінчували» - бо пішли такі стрімкі процеси розпаду гнилої Системи - що аж! Було не до мене і не до лінчування за вірші. Та й не було звідки мене виводити, звільняти, давати догани, забороняти. На машзавод особливо ніхто розганявся. Але крові все одно попили, думаючи, що донорами письменника є ота вся «грязь, підніжки», а не природа!
Проте «вони» - усі хто «косить» під визначальників долі будь-якого українського письменника - завжди помиляються, бо вони погано вчилися в усіх школах і навіть, якщо
що українського письменника з письменника зняти неможливо.
І ґата, і фертик, і конец, і капець! Бо вони, більшість усіх «їх», із президій і партерів, ідуть у небуття, людські прокльони, карні справи, і т. д.
– в усе бридке і потворне, - а письменник іде в бібліотеки і людське серце. І навіть, коли письменника тимчасово вилучають з «обігу» (із друку, з бібліотеки і т. д.), то письменника неможливо вилучити із людського розуму і душі. Він (у філософському сенсі) - неприступний для «временщиків», як Хотинська фортеця для турка. І майже ніколи не навпаки.
Не важить - це письменник-постмодерніст чи письменник-традиціоналіст.
«Почувствуй разницу!» - підтвердили мій висновок із телевізора взірця 2010 року.
...А я до сьогодні вдячна Василеві Івановичу Фольварочному за його науки. Бо, коли він від редактора Путильської «районки» Михайла Івановича Крилатого(земля йому пухом!) дізнався, що в Чернівцях на засіданні обласного літоб'єднання під час першого обговорення моїх «восьмикласних» віршів (у 15 років!, в радянські часи!) зі мною говорили про літературу «по-дорослому», і я після першої професійної критики (як це смішно тепер, але повчально!) так «розбалансувалася», що згодом розплакалася в кабінеті Крилатого (це я, тодішній юний кореспондент «Радянських Карпат», чи не найактивніший дописувач «районки»!), і Крилатий, чортихаючись-матюкаючись, зателефонував у Спілку її голові, - то Василь Фольварочний приїхав у школу в Розтоки!!!
Господи-Божечку,чуйнийі чутливий! Як те життя мене крутило-вивертало... Мене ніхто ніколи і ніде «не страхував», окрім Господа Бога і самої себе: коли розумом, коли не дуже, коли смиренням, коли бунтом, коли як. Всяко бувало. Але я буду вмирати, а все одно пам'ятатиму ту кількагодинну розмову голови спілки із школяркою - у шкільному класі, у 15 неповних років, зодягнуту у шкільну коричневу форму, із білими бантами у грубезних своїх косах, складених на голові навхрест. Дуже делікатну розмову про дуже жорсткі, ба, навіть жорстокі закони творчості, якщо ти творчістю займаєшся не для розваги і не озираючись, що скаже свекруха, сусіди чи друзі, розмову про дуже великі складнощі в літературі для письменника-жінки, про заздрощі колег і підступність зненацької слави, про «караючий меч» таланту, про...
Ви уявляєте, що думає дівчинка з білими бантами у косах до литок, коли ще дуже молодий чоловік говорить про такі страшні, бо далекі від її уявлень, речі?! Правильно, дівчинка не думає - вона тремтить від стримуваних сліз, бо не розуміє такої мови. Вона би хотіла говорити зі світом віршами, бо дівчинка у 15 років, не маючи поняття про стосунки двох, ще до «розборок» у літстудії вже написала, ніби винесла вирок: «А кохання - наче пісня лебедина, А розлука - наче скошена трава»,а ви дівчинці про муки творчості, підступність слави, мстивість таланту і хрест відповідальності за слово!
А ви уявляєте нинішніх голів усіх узятих творчих спілок України, хто їздив би тепер сільськими бездоріжжями у пошуках шкільних талантів і роз'яснюванні пекельності шляху і долі,
...Так, я не говорила з майданів ніколи.
Але я майже завжди писала. І завжди про те, що пекло у той час найдужче, бо пекло думок завжди давало мені саме ті Слова, які я повинна була видихнути. Не для когось. Завжди насамперед для себе.
Так було на початку 1992 року, коли я, набивши мозолі у Чернівецькому обласному архіві, опублікувала цикл публіцистичних статей з буковинської історії.
Після того до мене пішли листи...
А нинішні молоді журналісти через раз питають: звідки ви берете сюжети? Ось я й розповідаю зараз - звідки. З жорстокого життя. І з життя безсумнівно прекрасного.
Коли на початку дев'яностих я нарешті дісталa змогу попрацювати в архівах, я щоразу брала із собою валідол: поріг болю від інформації був надто високий, а рецептори, які відповідають за больове подразнення, ще не атрофувалися. Із дуже незначної частини того, що залишилося в буковинських архівах із передвоєнних і повоєнних років, я відшукала унікальні документи. Ось воно - оте жорстоке, що пекло мене 1992 року:
«...І ВИГНАННЯ ЇХ ІЗ СІЛ»
« 1949 рік став роком завершення колективізації на Буковині».
« Куркулі та їх агенти - українські буржуазні націоналісти стали на шлях шкідництва, злісно агітували проти колгоспів» (с. 47).
« У відповідь на контрреволюційні дії куркульства піднялися бідняцькі і середняцькі маси, вони ставили перед органами радянської влади питання про експропріацію куркулів і вигнання їх із сіл. Трудове селянство під керівництвом партійних та радянських органів повело тверду і послідовну лінію на ліквідацію цього останнього експлуататорського класу, знищило своїх класових ворогів, назавжди покінчило з одноосібним господарюванням і впевнено стало на соціалістичний шлях» (с. 48).
ЧОМ? ЧОМ! ЧОМ... ЗЕМЛЕ! МОЯ?!
«Гарна була земля.
У своїх барвах жива і свіжа, шкода лиш, що не говорила.
Івоніка любив її.
Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого.
Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви».
«Ліс панський. Власність приватна».
«Дзвоня дзвони на дзвіниці та й кінця не мают -
Наших файних чесних газдів з торбами пускают.
Дзвоня дзвони на дзвіниці - си коля з морозу:
Нас від хати забирают, женут до колхозу...».
Можливо, мої нотатки комусь видадуться надто суб'єктивними, емоційними, комусь - надто саркастичними. Напевно, вони такими і є.
Опісля багатьох оголених «білих» (а швидше чорних) плям учорашнього, здається, важко знайти те, що приголомшувало б. Та я й не ставила за мету приголомшувати тебе, читачу, пропонованим матеріалом. Я прагнула зрозуміти механізм отого процесу, який у кінцевому рахунку посварив нас - дітей землі - з землею.