Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
...Коли озираюся в той час, згадую багатьох ровесників. Дуже наполегливих, працьовитих, тих, хто власною головою і власним горбом здобував свої життєві вершини. Багато хто з них став відомим усій країні. І серед тих, чиє ім'я мені також гріє душу, - професор Віктор Петрович Коцур. Ми з ним ніколи не бачилися після закінчення вузу. Я приїздила в очолюваний ним Переяслав-Хмельницький університет тоді, коли він бував чи в закордонному відрядженні, чи в Києві. Але бачила на власні очі сліди його керування-господарювання, чула гарні відгуки колег і підлеглих. І мені дуже приємно, коли на книжкових виставках чи під час презентацій
Перший маленький ювілей, що відзначає професор Коцур, - рясний і радісний. І наперед би Тобі більше, як кажуть на Буковині! Бо Ти, син великої України, по-рідному зріднився з буковинським краєм, який гострив твій розум і зміцнював крила, який гартував і гартує династію Істориків Коцурів, народжених на Сумщині.
З повагою
Марія МАТІОС,
випускниця ЧДУ 1982 року,
письменниця, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка,
почесний громадянин міста Чернівці.
ЩЕ ПРО МОЄ СТУДЕНТСТВО І НЕ ТІЛЬКИ
В університеті в часи мого навчання особливо було розвинуте «сексотство». Це стало мені цілком зрозуміло після того, коли я зустрічала своїх колишніх знайомих з університету уже після його закінчення. Лави «шевченкознавців» (так називали у Чернівцях співробітників КДБ через те, що приміщення обласного КДБ знаходилося та й знаходиться на вул. Шевченка, 1) поповнювалися в основному за рахунок учорашніх студентів-істориків.
Багато з них були (та й залишаються) порядними. Час давно перевірив їхню порядність. Але всі вони - дуже освічені люди. Щоправда, через «надмірний» розум і досвід у них у нинішній системі СБУ проблеми. Проте синдром Кислиньського в радянський час був НЕМОЖЛИВИЙ! За жодних умов! За жодних! Особливо у спецслужбі. Такий сюжет навіть для анекдота не підійшов би. Та ще у радянський час.
...Мені з моїм «довгим» язиком і участю в похороні Володі Івасюка «пощастило» - мене з університету не виключили. Публічно, на комсомольських зборах філологічного факультету, у аудиторії (яку ми називали «амфітеатром») мене виключили лише з комсомольського бюро чи то курсу, чи то факультету (не пам'ятаю) - «за •малу активність у громадській роботі». (Ті, що мене виключали - вже давно подякували цьому світові. Бог їм суддя!).
(А ви питаєте, чому я така АКТИВНА і нестерпна? Навчили!)
Але через якийсь час мені дуже твердо в деканаті сказала партійна «трійка» факультету, що партія без мене не зможе! Ну, не зможе ніяк і ґвалт! Розсиплеться без мене партія! Я ж надія літератури! І все в майбутньому, і все в майбутньому. «Комунізму далі видні» - вчили нас на лекціях. Більш м'яко, але чесно, таку метаморфозу в ставленні до мене факультетського начальства наодинці пояснив Кость Федорович Герман - заступник секретаря партбюро
Так-ось, Кость Федорович «уповноважено» чи від доброго серця (не знаю, не питала, але завжди була йому вдячна за ту драматичну для мене розмову, бо я не розуміла, що відбувається, і це була психологічна травма студентки-відмінниці) сказав приблизно такими словами: ти молода, ти розумна, ти маєш хороше майбутнє, твої вірші друкують, не сьогодні-завтра у тебе вийде книжка, і не одна, але ти буковинка, але ти з неблагонадійного Путильського району, дарма, що твої батьки під час війни пішки під столом ходили, я знаю твою маму-вчительку, ти маєш проблеми з тим похороном, тебе хотіли би залишити в аспірантурі, а без партії тебе нікуди не візьмуть на нормальну роботу. Тобі не треба, щоб було так, як було з Н. (не можу згадати прізвища, хоча дуже добре пам'ятаю обличчя старшокурсника студента-філолога, що жив у гуртожитку через стіну із нашою кімнатою 434, якого виключили з університету «за книжки». Тобто за читання забороненої літератури. Але про це говорили дуже і дуже пошепки. А публічна версія була - за систематичні пропуски навчального процесу).
Кость Федорович говорив довго і повільно. Не дивлячись у очі. Згодом я зрозуміла, що він був просто порядною людиною і добре знав закони Системи. Бо все-таки я була його землячка. Він також на собі спізнав «любов» Системи до автохтона, якого «радянська влада роззула з постолів», як утовкмачували нам, буковинцям, з усіх дірок.
Так, мене справді залишили в університеті. Але не в аспірантурі. Сказали, маю поганий почерк (не смійтеся, це правда! Але почерк! Почерк який, холєра ясна!).І направили в університетську наукову бібліотеку, у відділ комплектації літератури.
Там я повних чотири місяці на 3 і 17 сторінках кожної нової книжки, що надходила в бібліотеку (а тоді книжки надходили вагонами) била штампик « Наукова бібліотека Чернівецького державного університету», а згодом на рахівниці (тато колись навчив рахувати) підбивала загальну ціну усіх нових книжкових надходжень в університет. Із поета я стала бухгалтером! (А Жулинський дивується, чому я така нудна в тих бухгалтерських паперах-документах Шевченківського комітету! Не нудна, а скрупульозна, Миколо Григоровичу! Незабутня практика!)
Ви уявляєте мене за рахівницею?! Я й сама непритомнію від тієї згадки. Проте я чотири місяці висиділа в бібліотеці, як у тюрмі: 8.30 - на роботу. 13.00 - 13.45 - обід. 17.15 - закінчення роботи. Телефон - ні. Нічого - ні. Часи генсека Юрія Андропова пригадуєте? Облави у скверах, кінотеатрах, дисципліна праці, п'ять хвилин запізнення?! П'ятеро жінок передпенсійного віку в кабінеті - слухаєш - не наслухаєшся, сліз не наковтаєшся - нема лише мексиканського сценариста! Тільки одна Лариса Авґустівна Курилюк була тоді до мене прихильною і справедливою. Та ще тодішній директор бібліотеки М ихайло Козоріз , очевидно, розумів безглуздість моєї ситуації.