Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
За нами так багато чорного і злого, що й не знаю, коли та чорнота зійде... Я не хочу, щоб хтось, колись потім гортав, як я, архівні документи (якщо до них буде доступ) і сивів із розпуки і відчаю: за що така доля?! І доки?!
Нам хотіли зробити землю нелюбою.
Не вдалося. Отже, надійшла пора її леліяти?
Любімо землю, поки вона ще любить нас...
Якщо ще любить.
(Дякую за допомогу у пошуку обласної преси за 90-ті роки минулого століття
Марії НИКИРСІ,
доцентові
Дмитрові МІГУЦІ
та прес-секретареві Чернівецького міського голови Миколи ФЕДОРУКА
Ірині ВИШНЕВСЬКІЙ.
Липень 2010 p.).
P.S.
Недавногортала найкращий (за визначенням фахівців) підручник з історії України. Північній Буковині у проміжку 1918-1940, 1941-1944 рр., коли вона перебувала у складі королівської Румунії, відведено... 2,5 сторінки. А дехто з тих, хто бере на себе нахабство приймати важливі державні рішення, дотепер не знають причини іншості нашої ментальності. Як мало знають про історичну долю Галичини чи Закарпаття. А потім дратуються, що ми «западенці». Авжеж, не ефіопи.
...Коли Василь Білек - знаний не тільки на теренах СНД буковинський колекціонер - непоспіхом розкладав пожовтілі від часу поштові листівки з історії Чернівців, я завжди чула, як спазми переймають горло. Власник колекції, якою міг похвалитися мало хто в Україні, Василь колись сказав, що «оці старі поштівки пахнуть» йому, як «похітлива жінка». І ще Василь казав, що саме із приватних послань-поштівок він дізнався про те, що Чернівці впродовж їх історії (особливо австрійської) називали то «маленьким Парижем», то «Віднем у мініатюрі».
«А чому б ні?
– запитував мене Білек на початку 90-х.
– Коли у давні часи кавові зернятка до Чернівців доставляли через Гамбург із Південної Америки, міщани спілкувалися трьома європейськими мовами, панянки зодягалися в салоні «У Француженки» за останнім писком паризької моди, а запеклому театралові експресом можна було встигнути на віденську прем'єру».
Ясна річ, що такі, як я, також дратуються, коли нас мало не батогом щодня переконують галопом бігти у Європу. А я тоді беру руки в боки і також нахабнію, бо мене з Європи ніхто й не депортовував. Бо Чернівці порівняно із сьогоднішньою Полтавою, Запоріжжям, Донецьком, де немає українських книгарень, - це таки полікультурна Європа, але з українською визначальністю. Як у колишньому Союзі - Прибалтика.
«Чернівці - це корабель задоволень з українською командою, німецькими офіцерами і єврейськими пасажирами на борту, який під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом». Цьому свідченню відомого вченого Георга Гайнцена із книги « Там,
Тому, коли мене запитують, чому я засіла в своїх книжках у недавній історії «западенщини», мені навіть ліньки відповідати. Що тут незрозумілого, коли оцій моїй недавній історії, історії Буковини і Галичини, в написаній сьогоднішніми мудрагелями історії відведено 2, 5 сторінки?
І ви мене хоч убийте, а я залишуся із думкою, що попит на власну історію не зникнув навіть у теперішньому такому розшарпаному суспільстві. Не зникнув, бо й таких, як я, - багато. Багато хто розмірковує: а де і якими рядками вписані в нашу історію життя таких, як брат моєї тітки Параски - Дмитрик, який віддав Богові душу лише за те, що за час, поки він служив вітчизні Румунії, його вітчизна стала Радянським Союзом, зробивши з нього ворога?! Хто і яким чином розкаже про долі цих людей?
Якщо не сімейні хроніки, не совісні історики і письменники-реалісти, то хто?!
МОЇ ПЕРШІ ЗАРОБІТКИ [11]
(Недописане. Почато 2002 року)
Зима 1975 р. В учительській нашої сільської школи пролунав телефонний дзвінок. З редакції районної газети. Це все одно, що тепер зателефонували би з адміністрації Президента. Цікавилися, чи є у школі така учениця - Марія Матіос.
11
Текст у повній версії книжки.
– Є, - відповів хтось із учителів, - аж три Марії Матіос. І всі Василівни. Котра вас цікавить?
– Та, що пише вірші.
Уся вчительська глянула на мою маму-вчительку: «Ваша Марічка пише вірші?!» Мама ніколи не нишпорила у моїх записах, але відповіла: «І вірші пише також».
А 15 лютого 1975 року в районній газеті « Радянські Карпати » вперше була надрукована добірка кількох моїх пейзажних віршів із передмовою редактора Михайла Крилатого.
До місяця я отримала свій перший гонорар: 7 радянських рублів. У восьмому класі. Це було нечувано! У тата-колгоспника була зарплата 70, У мами - 95.
ДОДАТИ з Назарового комп'ютера!!!
І сюжет про стюардесу НАДЮ Курченко!
Мої перші 7 - зароблених!
– рублів увійшли у нашу сімейну хроніку: моя мама зробила мені подарунок і додала подарунок від батьків.
...На двох красиве-е-енних горнятках із розписом, схожим на петриківський, було вигравійовано срібними літерами (у Вижниці, у граверній майстерні):