Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Першими вчителями в Білому Потоці була родина Козарійчуків – чоловік і жінка, згадує тато. «Імен не пам'ятаю. Здається, були вони із якогось рівнинного району Буковини, чи не з Кіцманя. Мали двох синів і доньку. Вчитель був затятим мисливцем. І полював переважно на хуторі Бочків. Здається, квартирували вчителі в хаті Іллі Никифоровича Шешура, який жив неподалік. Шешур був добрим майстром: робив цимбали. До 1965 року у мене були цимбали, зроблені Шешуром», - каже тато.
А Яремчуків - родичів Івана Цвичка - називали гончарами. Бо вміли добре глиняні горщики робити.
Родинне місце Івана Цвичка
Жили вони з мамою Марією і рідним маминим братом Михайлом Яремчуком у дуже тісній халупці надзвичайно бідно. Іван від природи був дещо дивакуватим, сказати би по-сільському, недорікуватим, як на перший погляд, мав мовні вади. І як розказує мій тато, «в один клас Іван ходив чотири роки». Але це не означає, що він не товаришував із розумом. Якраз розумом Іван відзначався більше від усіх. «Мав велику фантазію до моделювання», - каже тато.
Люди, які тепер живуть на хуторі Білий Потік, добре пам'ятають Івана. І не лише через те, що він робив такі дримби, яких не вмів ніхто робити. До речі, моя бабця Гафія - мамина мама, - ота, що понад чверть століття тримала на горищі домовину для власної смерті, сама добре грала на дримбі, купленій саме у Цвичка. І мене малою вчила грати на ній. Мій дядько Семен недавно сказав мені: аби все горище перевернув, а мушу тобі знайти ту дримбу!
А Йвана пам'ятають саме через оте «моделювання». Він селами збирав різне залізяччя - а в якімсь часі сам сконструював з нього мотоцикл. Довго той мотоцикл не наїхав: не ті дороги в Білому Потоці. Але ж зробив!
Ходив Іван у незмінній військовій шинелі, нерідко навіть посеред літа в шапці-вушанці. З торбою поза плечима, набитою залізом, цвяхами і дримбами.
Коли автор інсценізації «Солодкої Дарусі» і режисер-постановник вистави, заслужена артистка України Людмила Скрипка із Чернівецького драмтеатру ім. О. Кобилянської надіслала мені остаточний варіант постановки, у ньому був епізод польоту Івана Цвичка на вертольоті Я категорично заперечувала цю «самодіяльність» режисера, вважаючи ЇЇ перебільшенням. Ба, навіть, недоречністю.
На прем'єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота у спектаклі не повинно бути Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої - Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації і автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих – Ярослав та Валентина. А вертоліт - нізащо.
Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам'ятаєте, це те село, до якого
Як розказали мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, й справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Але... політ був недовгим. Здається, гора називається Кізі.
Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.
...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них - були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя - родом із Косівського району - живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.
...А на Цвичковому - земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.
Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.
Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос , який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.
Але це вже буде інша історія.
Газета «Високий замок»,
24 травня 2008 р.
Із промови після прем'єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка
10 жовтня 2008 року, Київ
Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки - актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської - уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).
І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде!
– відповів Василь Гутковський.