Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО [28]
ДОПИСАТИ про:
• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).
• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки ( у кольоровому блокноті).
28
Текст
• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).
• Вірш, присвячений мені, - « Маріїні джинси» (!!!!)
• Як я редагувала його книжку « Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.
• Форум видавців у Львові-2001.
• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.
• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.
«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.
Марія Матіос:
«ЖИТТЯ КОРОТКЕ, ЩОБ КАЗАТИ «НІ» - СОВІСТІ І СТРАЖДАННЮ»
– Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш - «Нація»... Ти любиш шокувати читача?
– А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую - я працюю і думаю.А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.
Якщо хочеш, то назва книжки - «Нація» - це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.
На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою - живу - картину українського життя та її недавньої - повоєнної - історії. «Нація» - це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.
Історія, як і час загалом, - це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.
Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу - теперішнього і минулого.
– Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття - нація.
–
– Твоє письмо - дуже реалістичне, драматичне і неоднозначне. Ти ніби виступаєш адвокатом для всіх своїх персонажів, оминаючи ідеологію.
– Я розумію, що ти маєш на увазі - мою прискіпливу увагу до післявоєнної історії Західної України.
Як письменник я почуваю себе літописцем грубого життя. В розумінні не вульгарного, а реального. Але як у житті, так і у своїх персонажах, я люблю породистихлюдей, а у нас, попри все, дуже породиста нація. Саме у той час, нібито післявоєнний, а насправді воєнний– аж по саме нікуди - оця порода на наших землях постала у найрізноманітніших проявах. І величних, і ницих. Отже, я цю, нашу,породу намагаюся зафіксувати через своїх персонажів як творців і репродукторів історії як такої.
Ось ти узявся за альтернативну українську історію, мабуть, через те, що вона, та триклята історія, тобі не є байдужа. Одне слово, не з великої радости. Я її нерідко проклинаю, хвалену нашу історію, але водночас б'ю поклони перед тими, хто її робив. Звідси - така увага в обидвох книжках до проблеми національно-визвольних змагань. Я вже десь казала, що національні трагедії не мають строків давності. І поки ми будемо поверхово, однобоко трактувати найскладніші періоди свого минулого чи впадати у раж замилування давниною, доти до нас вертатимуться бумеранги нашого незнання і небажання мати ці знання. Бумеранги дуже болючі, бо вони пульсують живою кров'ю.
Мені здається, що після цьогорічних Головосік у прямому і переносному значенні, тобто після 11 вересня (після теракту у США.
– М. М.), коли водномить було усічено всі американські - національні - символи: політичні, економічні, військові та інтелектуальні, проблема єдності будь-якої нації, не кажучи вже про українську, виходить на перший план. Можливо, ми ще і не усвідомлюємо, наскільки це важливо.
Не забудьмо, що технічна могуть такого монстра, як США, виявилася безсилою перед людьми, і тільки перед людьми, які все це зорганізували. Не важливо, хто це. Важливо, що це люди. Ці люди мають мотивацію своїх дій.
Так само у найменшій дрібниці, не кажучи про якісь складні речі, найважливішу роль відіграють люди і тільки люди. І для мене як для письменника немає нічого цікавішого, аніж нишпорити ходами їхньої свідомості й підсвідомості, шукаючи логіку чи антилогіку вчинків. Тому пупом всієї моєї творчості є Людина і її внутрішній світ. А все решта - обрамлення.
– Ти стверджуєш, що життя коротке?
– Так. Знаєш, минулого тижня я була на похороні людини, з якою свого часу ми оперезали всю Україну вздовж-упоперек і то неодноразово. І коли я слухаю дуже цинічні, фальшиві брехні про смерть цієї людини, я стискуюся, як равлик, від безсилля, що життя кожного з нас - майже нічого не значить і що насправді - воно дуже і дуже коротке. Але мені здається, що воно ніколи не є коротким для совісті і страждання.