Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
І поранила ще більше, не зціливши життєдайно.
В далечінь вона понесла дум і мрій моїх немало.
Повела мене до башти, одгбрнувши запинало.
Я ввійшов і вгледів місяць,- горе в мене проминало,
І на серце падав промінь, але серце не розтало.
Блиск лиця її не слався щирим світлом по покою.
Вкрилась діва нечепурно злотосяйною чалмою,
На тахту вона схилилась у зелених шатах строю,
В неї риси блискавичні затуманились сльозою.
Наче
Не зрівнять її ні з сонцем, ні з едемським цвітом гарним.
Віддаля від неї сів я з серцем, зраненим і хмарним.
Підвелась вона, похмура, гнівом збуджена владарним.
Так промовила: «Дивуюсь, що прийшов ти - суєслів.
Клятволамник і відмовник, що дурити нас хотів.
Та тобі за все відплатить справедливий божий гнів!»
Я сказав: «Чого не знаю - як на те б я відповів?»
Мовив я: «Не взнавши правди, як відмовити мені?
Чи вчинив я, божевільний, злочини якісь страшні?»
Знов озвалась: «Що говориш ти, весь сповнений брехні?
Я ошукана, мов баба, і за це горю в огні.
Ти хіба того не знаєш, що Хварезмша - мій жених?
Як на це в вазірській раді ти погодитися міг?
Власну клятву поламавши, слова честі не зберіг,
Та за хитрощі й лукавство відплачу я, далебіг!
Чи згадаєш, як стогнав ти, ріки сліз ллючи по полю?
Лікарів та їхні ліки я згадать тебе зневолю!
Дорівнять до чого можна лжу юнацьку і сваволю?
Так, як ти,- тебе я кину. Хто відчує більше болю?
Хто б у Індії не правив, хто б не був отут при владі,
Я також в ній маю владу стати кривді на заваді.
Ні, цій справі не бувати. Ти лихій піддався знаді,
Став брехливим ти - омана і в тобі, й в твоїй пораді.
Доки я жива - не зможеш жити в Індії ти сміло,
А наважишся лишитись,- то душа покине тіло!
Де таку, як я, ще знайдеш, хоч з небес зніми світило?»
Ці слова згадавши, лицар плакав гірко й посмутніло.
Мовив він: «Як це почув я, розцвіли надії живо,
Знов наважився на неї я поглянути сміливо…
Як живу я, все згубивши,- чи для тебе це не диво?
Леле, леле! Світ лукавий точить кров мою злостиво.
Озираючись, побачив я коран край узголов'я.
Взяв його, і славив бога, і складав їй славослов'я:
«Ти заходиш знову, сонце, пал мойого буйнокров'я:
Може, ти мене і знищиш, але відповідь знайшов я.
Як моя промова буде лжею хитрою і злою -
Хай мене скарає небо, сонце згасне наді мною!
Ти побачиш, правосудна, що лихого я не кою!»
«Говори ж усе!» - сказала і хитнула головою.
Я наважився: «О сонце, як зламав
Хай повергне бог на мене гнів, неначе блискавицю!
Де таку зустріну іншу стрункостанну й світлолицю?
Чи я жити залишуся, як встромлю у серце крицю?
Цар на раду урочисту скликав нас усіх до зала.
Там рішили, щоб царівна з юнаком до шлюбу стала.
Був би я їм заперечив, чи змінилася б ухвала?
«Ти прикинься, наче згоден»,- думка хитро підказала.
Не змогла того збагнути Фарсаданова уява,
Що, коли царя повинна мати Індії держава,
То лиш я ним бути можу, більш ніхто не має права.
Я не знав, кого цар кличе, та лиха його поява.
Я сказав собі: «Подумай, як розв'язання знайти,
Обміркуй, щоб непохибно наміру свого сягти».
Серце рвалось диким звіром з дому царського втекти.
Не віддам тебе! Нікому не належатимеш ти!»
Я продав за душу серце, і мій замок став базаром,
Але дощ, що бив троянду, став теплішати недаром -
Бачив я: навколо перлів зайнялись корали жаром,
І вона сказала: «Нащо піддалась я лживим чварам?
Я не вірю, що зрадливим і брехливим ти єси,
Що, невдячний, не шануєш навіть божої краси.
Тож мене й Індійське царство в мого батька попроси,-
Нащо нам чужак? Державі лад і раду ти даси».
Притулилася до мене, серце втішивши сумне,
Осяйна, мов місяць повний чи мов сонце преясне,
Посадила, як ніколи, приголубивши мене,
І від слів її відчув я: гасне пекло вогняне.
Вчила так вона: «Не личить спіх розумному ніде,-
Зробить він усе на краще і спокійно долі жде.
Хто ж одружінню завадить - гнів царя на тих паде;
Землі Індії ваш розмир до потали призведе.
Не уникнути весілля, якщо впустиш жениха ти,
Ми ж розлучимось і зміним на жалобу пишні шати;
Час настане - їм радіти, нам - стокротно вболівати.
Ні, не можна, щоб іранці увійшли в царські палати!»
Відповів я їй: «Не стане той юнак вам за дружину!
Познайомлюся я з ними, як ввійдуть вони в країну,-
Покажу свою їм силу, буду битись до загину,
Порубаю всіх дощенту, кожну вигублю людину!»
Відказала: «По-жіночи міркувати личить жінці.
Я не хочу буть за привід для різні,- думки покинь ці;
Жениха забий, та війська не винищуй поодинці.
Правий суд дає цвітіння навіть всохлій деревинці.
Так чини, мій леве дужий, щоб не сталось зайвих чвар:
Жениха забий таємно, за один згуби удар,
Але війська коло нього не вирізуй, мов товар.
Кров невинних для людини - заважкий в житті тягар.