Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Ліпше це, аніж сльозами квітку зрошувать свою.
Глянь: як сонце, обернула на зорю я млу твою».
Ще Асмат щось говорила, не соромлячись мене,
Та про себе що повісти? Радість хто мою збагне?
Серце билося, тремтіло: то завмре, то спалахне.
Зарубінившись, обличчя стало мов кришталь ясне.
ПЕРШИЙ ЛИСТ, ЯКОГО ТАРІЕЛ НАДІСЛАВ ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ
Я в листа її вдивлявся
«О мій місяцю, над сонце сяє твій сліпучий вид!
Бог не дасть, щоб заподіяв я тобі гризот і бід.
Я - вві сні. Я ще не вірю, що живу та бачу світ».
До Асмат я змовив: «Слова не складу я більш уміло,-
Перекажеш їй: ти сходиш наді мною, як світило,
Що розвіяло мій безум і мерця знов оживило.
Що звелиш - зроблю. Інакше називай брехливим сміло.
Відповіла: «Діва радить отаку нам поведінку:
Щоб підозри ані в кого не збудити й на хвилинку,
Маєш з нею зустрічатись, вдаючи, що ти, як жінку,
Полюбив мене. Не вдайся ж до незваженого вчинку!»
Я затямив цю пораду, це веління мудре й вчасне
Діви тої, що уз неї, застидавшись, сонце гасне,-
Поруч неї видається тьмою ночі світло ясне.
Вперше я почув од діви слово ніжне та прекрасне.
Дати чашу самоцвітів в дар Асмат таїв я гадку.
«Ні,- вона сказала,- маю я добра цього вдостатку».
Узяла найменший перстень, злотом саджену печатку:
«Безліч є скарбів у мене, та ось це візьму на згадку».
Діва йде. В моєму серці не стримлять списи прокляті,
Світло ллється у в'язницю, жар схолонув на багатті.
Вийшов я і між вояцтва появився знов на святі;
Залунала радість. Друзям я роздав дари багаті.
ЛИСТ ТАРІЕЛА ХАТАВАМ, ЩО ДО НИХ ВІН НАДІСЛАВ ГІНЦЯ
Надіслав я до хатавів з посланцем свого листа:
«Дужий дух царя індійців воля зміцнює свята,-
Ситить він в підданцях голод, тішить вірні він міста,
Хто ж не хоче покоритись - жде на тих безжальна мста.
Царю й брате! Не завдайте нам досади і образ:
Приїздіть сюди негайно, як вам каже цей наказ.
Ви не прийдете - прибудем ми, не криючись, до вас,-
Ліпше ж вам не скуштувати крові власної в той час!»
Я послав гінця. На серці до останку зникнув гніт,-
Веселився бучно в залі, а зі мною - весь нарід.
Все, чого хотів і прагнув, дав тоді минучий світ,
Нині ж - розуму позбавив так, що й звірам я огид.
Я втекти хотів з бенкету, але згодом запал втих,
І сидів я коло столу між однолітків своїх,
Але пристрасть
Кляв свою мінливу долю, знову сум мене обліг.
Згодом, від царя вернувшись, я ввійшов до спочивальні;
Сівши там, про неї думав, риси згадував кристальні
І, листа надії мавши, проганяв думки печальні.
Тут слуга ввійшов до мене, справи маючи нагальні.
Від Асмат прибув прислужник, щоб послання передати,-
Там писалось, що я мушу йти до неї у палати.
Радість млу мою осяла, всі розпались пута й грати,-
Я пішов, раба узявши, та чи міг з ним розмовляти?
В сад ввіходжу, де стобарвно грають квіти та озерця.
Сміючись, Асмат виходить, розчиняє саду дверця,
Мовить: «Вийняла хоробро я колючку з твого серця,-
Глянь піди, як розцвітає брость трояндова тепер ця!»
Розсуває діва тихо пишний килим між колон.
Весь в рубінах з Бадахшану, там стоїть чудовий трон,
Де вона сидить, вгорнувшись в ніжно витканий віссон.
Очі, наче чорні плеса, сяють з-під тонких запон.
Я стояв. Вона мовчала; сяяв зір з-під чорних брів.
До Асмат щось проказала,- я не чув розмови дів,
Та почув Асматин шепіт: «Йди! Немає в неї слів!»
Це сказала, і відразу я увесь запломенів.
Відійшов за двері зали,- йшла Асмат за мною теж.
Я сказав: «О доле, нащо ти надію подаєш,
Нащо зцілюєш, як знову бачу тільки зло твоє ж!
Серце мукою розстання вже сплюндроване без меж».
Лиш Асмат мене втішала ніжним словом, чулим зором,
Говорила: «Хай ця зустріч не стає тобі докором,
Двері радості розкрий же, не вгортайся знову горем!
Діва стримана і горда - їй до тебе змовить сором».
Я сказав: «Мене зцілити можеш ти, о сестро й нене!
Можеш частими звістками втішить полум'я шалене,
Бо послання безнастанні згоять серце тороплене.
Що від неї ще почуєш - не ховай того від мене».
Сів я верхи, і поїхав, і заплакав крадькома;
Увійшов до спочивальні - сил нема і сну нема.
Рис кристали та рубіни синя синизна пройма.
Став бридкий мені світанок, полюбилась ночі тьма.
Посланці із Хатаеті повернулись накінець -
Слово горде і Зухвале нам приніс од них гонець:
«Ми самі - не боягузи, не хистка в нас міць фортець.
Вашого царя не знаєм. Що його нам рішенець?»
ЛИСТ, ЯКОГО ЦАР ХАТАВСЬКИЙ НАПИСАВ У ВІДПОВІДЬ ТАРІЕЛОВІ, ТА СКЛИКАННЯ ТАРІЕЛОМ ВІЙСЬКА