Витязь у тигровій шкурі
Шрифт:
Не збагнуть вони, бо знана їм лише арабська мова.
Каже він: «Скажіть нам, люди, що там в Індії чувати?»
Ті говорять: «Засудило небо Індію до страти,-
Там старі й малі віднині знають тільки сльози лляти,
Мудреці ж усі від горя розум мусили стеряти».
Старшина купців речисто так до витязів прорік
«Фарсадан, владар індійський, був щасливий чоловік,-
У дочки його світліше, аніж сонце, сяяв лик, Стан її -
алое, й зуби -
Покохалися взаємно ця красуня й амірбар.
Він же судженого діви за один забив удар;
З юних літ дочку на догляд дав сестрі своїй владар -
Через неї знищив нині землі Індії пожар.
Ця сестра царя, мов каджі, чаклувать могла уміло,
Та вона померла нагло, учинивши люте діло -
Землю з сонцем розлучивши; небо ж в тузі посмутніло,-
Діва зникла. В іншім місці десь алое заясніло.
Амірбар дізнався; рушив лев шукати сонце враз,
Та пропав і він; відтоді місяць Індії загас,
Вдвох вони пропали, марно їх шукають повсякчас.
Цар сказав: «О боже, палиш ти вогнем повільним нас!»
Цар, безсилий щось вчинити, впав у розпач, в лють і шал;
Залунали звуки горя, стихла арфа та кімвал.
Цар терпів якусь часину в серці найпалкіший пал,
Та помер і він, бо душу горе вбило наповал…»
Тільки це купець промовив, як скричала жінка двічі,
В наглім розпачі роздерла сповивало на обличчі;
Таріел так само скрикнув, мислі викрив таємничі,
І потік з нарцисів ринув, і повіяв сніг у вічі.
Якщо їй не заздрить сонце - вбий мене на цьому ж слові!
Голова її невкрита - маку листячка чудові;
Хоч мудрець вславляв би діву,- крикну: «Стій!», як віслюкові.
Рот її - криштальна мушля, де двійнята сплять перлові.
За отцем голосить жінка, наче ніжний соловей,-
Рве своє волосся, ринуть сльози в неї із очей,
Як шафран, троянди зжовкли; став, як мох, рубін оцей.
Заховалось сонце в хмарах, промінь згас у тьмі ночей.
Коси рве, дере обличчя, лине стогін каяття -
Все навколо заросило сліз та крові пролиття:
«Хай за тебе вмру я, батьку, найнікчемніше дитя!
О, ніколи не вкрашала я нічим твого життя!
Згас отець - загасло сяйво, і навіки щастя вбите.
Хто тобі про мене скаже, втішить серце сумовите?
Згасни, сонце! О сузір'я, над землею не світіте!
Чом не валишся ти, горо? Чом не гинеш ти, о світе?»
Таріел в риданнях каже: «О навчителю, прощай!
Нащо сонце сяє? Чом же не згасив його відчай?
Ти помер, світило людства, вже не твій - цей світ, цей край,
Я молю тебе - за кривди ти мені прощення
Тут всі стали проливати сльози журні, невеселі,-
Довго плакали, аж сльози продовбали гірні скелі.
Річ Фрідона й Автанділа біль згасила в Таріелі,
Мов слова католікоса, мов казання мацкверелі.
Так вони нещасним друзям проказали: «О світила!
Ви свої серця вгамуйте, щоб терплячість їх зміцніла;
Батька бог підніс до неба, дав йому орлині крила,-
Нам же ніколи тужити - треба братися до діла».
Заспокоєні та вдячні, всі присутні посідали,
Ті ж купці, в чім річ - не знавши, перелякані стояли.
Таріел до них промовив, щоб вони не дивували:
«Знайте, браття: ми - ті люди, що колись були пропали».
Просить він купців: «Що сталось там іще - кажіть мерщій».
Відказали: «О владарю! Горе Індії твоїй!
Бо прийшли хатави, місто облягли, й почався бій.
Цар Рамаз якийся - нині їх розлючений водій.
Там живе цариця, ставши ще мертвішою, ніж мрець.
Військо б'ється, хоч надію втратив стомлений боєць,-
Все сплюндровано, кордони залишились без фортець.
Кинь туди свій промінь, сонце, поклади цій млі кінець!
Нині кожен із тубільців чорний зшив собі жупан.
Ми вдяглись так само, й вийшли, і прийшли в Рамазів стан.
Знав Рамаз, що цар наш дужий, тож не скривдив єгиптян,
І пустив нас - ми без шкоди повели свій караван».
Таріел, таке почувши, діл вояцьких не затяг:
За одну добу походу він пройшов триденний шлях,
Виступаючи одверто і визивно звівши стяг.
Глянь, як серце Голіафа укріпилось для звитяг!
ТАРІЕЛ ПРИБУВАЄ ДО ІНДІЇ ТА ПЕРЕМАГАЄ ХАТАВІВ
Він, до Індії вступивши, до гірських прийшов доріг,-
Там ворожа рать з'явилась,- не почислить їхній збіг!
Він сказав: «До вас, о друзі, я довіру всю зберіг,-
Скоро з ворогом розправлюсь,- присягаюсь, далебіг!
Вже колись вони зазнали, як мій вірний меч січе -
Перерубує кольчуги, розтинає вмить плече».
Автанділ сказав: «Навіщо тут балакать гаряче?
Ми їх всіх у пил потопчем, і ніхто з них не втече».
Враз до бою зготувались, щоб і не отямивсь ворог,-
Гордо рушили завзятці, скакунів погнавши скорих,
І розлігся кінський тупіт, клич бійців та зброї торох.
Вниз помчали по узгір'ях, аж ставав стовпами порох.
Налетів загін передній на хатавські чільні чати,
Поскидав їх з коней, марно намагалися тікати,