Витязь у тигровій шкурі

Руставели Шота

Так звелів: «Плати податки, як завжди платив твій рід».

Той вклонився, ниць упавши, затопивши в пил свій вид,

І пішов, і славословив визволителя від бід.

Цар індійський до служниці, до Асмат, промовив сам:

«Ревно ти служила - учні так не служать вчителям.

Сьомий трон земель індійських я навік тобі віддам,

Хай він буде твій. Солодка, послужи солодким нам.

Там царюй, там одружися, давши щастя чоловіку;

Нам корися повсякчасно,

службу вияви велику».

Враз до ніг його припала й цілувала: «О, без ліку

Щедрий ти, для мене ж краще буть рабою вам довіку!»

Так Асмат сказала: «Пане, не гнівися на сваволю,-

Я не кину вас, хоч всесвіт ти віддай мені на долю.

Я жила промінням вашим, сонця бачила недолю,

Не розстанусь з вами, звідси йти себе не приневолю».

Таріел промовив знову: «Годі розпачу тобі!

Не забули ми, як сльози проливала ти в журбі!

Та найкращим є для тебе нас послухать, далебі,-

Взять державу, військом править, слави заживать собі».

І тоді вона скорилась: «Світ не раз мене вбивав».

Цар їй витязя стрункого, левня доброго обрав,

І віддав Асмат обранцю; він дружиною їй став,

Витязь цей, хвали достойний і царських достойний прав.

Кілька день втішались вкупі щиросерді три брати.

Люд коштовні подарунки їм продовжував нести.

О, які чудові коні, перли, повні красоти!

Та печаль розлуки стала Автанділів дух пекти.

Таріел збагнув одразу, що він тужить по дружині,

Мовив: «Я не розважаю вже душі твоєї нині,-

Обернув сім туг на вісім ти - о горе!
– в цій годині.

Що ж, розстаньмось, хоч спечалю свій бенкет я в самотині».

Рік Фрідон: «Мій край чекає довго на мої труди,

Але буду я топтати часто ці шляхи сюди.

Накажи мені, що хочеш,- вірний я тобі завжди,

Прагну я тебе, як прагне лань живлющої води».

Цар дав згоду: «Йди додому, заживай там супокою,

Та сюди вертайся знову, дружбою потіш палкою».

Автанділу він промовив: «Як розстанусь я з тобою?

Що робити? Жде на лева місяць, тьмарений журбою».

Таріел чудові шуби передав у дар Ростану,

Не одну ще виніс чашу, самоцвітну, сяйвогранну:

«Йди тепер, і ці дарунки віднеси від мене пану».

Автанділ сказав: «Не знаю, як без тебе жити стану!»

Нестан-Джар його дружині шовк послала та вуалі,-

Хто, крім неї, був достоїн в цім ходити сповивалі?
–

Додала ще й лал чудовий - гарне сяйво грало в лалі,

Він осяював, як сонце, поночілі, темні далі.

Попрощавшись з Таріелом, Автанділ лив струмінь слізний,-

Розпікав огонь розлуки їхніх серць кривалі

близни.

Окропив народ індійський слізьми всі поля вітчизни.

Автанділ казав: «Я випив світу лживого трутизни!»

Автанділ з Фрідоном вкупі кілька день верстали путь.

Та шляхи їх розійшлися, мусив кожен вбік звернуть:

Без пригоди і завади - бог стеріг його, мабуть,-

Автанділу пощастило до Аравії прибуть.

Навстріч левню йшли араби - сяйво він приніс державі,

Він своє побачив сонце - біль затих при цій появі;

Вдвох вони на троні сіли, можновладці величаві.

Бог ствердив його корону в самостійності та славі.

Трьох державців всемогутніх, трьох владик, в коханні вірних,

Часті зустрічі втішали в почуваннях їх сумирних;

Хто порушував закони,- меч карав тих непокірних;

Втрьох свою зміцняли владу на просторах неозірних.

Наче сніг, звівали милість на підданців, ласки гідних,

І сиріт, і вдів гляділи, і збагачували бідних,

І карали лиходіїв та підступників огидних,-

Вовк з ягням паслися вкупі у владарствах їх лагідних.

ПРИКІНЦЕВІ СТРОФИ

Наче сон нічний, кінчилась їхня повість в згоді й славі,

Вже пішли вони із світу. О часи хисткі й лукаві!

Час - це мить одна, хоч довгим він здається нам в уяві.

Так пишу я, месх незнаний, родом з селища Руставі.

Богу Грузії Давиду, сонцерівному на вроду.

Склав я віршами цю повість на забаву і догоду,-

Він поширює могутньо жах від Заходу до Сходу,

Палить підступ і дарує міць підданому народу.

Славить подвиги Давида - марні всі старання ревні!

Повість цю про край далекий, про діла й звичаї древні,

Про державців чужоземних, про пригоди їх плачевні

Я знайшов, і віршем виклав, і розради мав душевні.

Отакий цей світ несталий,- все він крутить в веремії,

А життя - лиш мить, коротша за миттєвий помах вії.

Що нам те, до чого прагнем? Доля - згубниця надії,

Світом тим і цим владує, нещедротна в благодії.

Аміран Дареджанідзе мав співця - Мосе Хонелі,

Про Абдул-Месію вірші склав прославлений Шавтелі,

Безутомно Діларгета оспівав Саргіс Тмогвелі,

У сльозах про Таріела я співаю, Руставелі.

ПОЯСНЕННЯ ДЕЯКИХ СЛІВ, ТЕРМІНІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН ТА ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ

Амірбар – командувач військово-морськими силами держави, начальник флоту.