Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? — спитав пан Міхал.
— Де там! Як жив безчесно, так і вмер.
— І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! — зітхнув пан Лонгінус.
— Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, — вів далі пан Заглоба, — а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася…
— Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, — сказав, перехрестившись, литвин.
— Відьом
На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:
— Ну ж бо, тихше!..
Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.
— Я нічого не чую, — сказав Заглоба.
— Цсс!.. Дощ заглушує! — відповів Скшетуський.
Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.
— Ідуть, — прошепотів він.
— Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, — у відповідь прошепотів Скшетуський, — а ми побіжимо попередити жовнірів.
І вони з місця припустили уздовж валу, щохвилі зупиняючись дорогою і шепочучи жовнірам, що не спали:
— Ідуть! Ідуть!..
Слова немовби тихою блискавицею полетіли з уст в уста. За чверть години прибув князь, уже верхи, і віддав офіцерам накази. Оскільки супротивник, напевно, хотів заскочити табір сонним і бездіяльним, князь звелів підтримувати в нього цю оману. Жовнірам наказано було поводитися якнайтихіше і підпустити штурмівників аж до самих валів, і аж тоді, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на них ударити.
Жовніри все зрозуміли: тільки цівки мушкетів безшумно схилилися і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгінус і пан Володийовський дихали поруч один з одним. Пан Заглоба лишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільше куль падає на середину майдану, — а на валу, обіч таких трьох рубак, найбезпечніше.
Він лише став трохи позаду рицарів, щоб уникнути першого удару. Збоку опустився на коліно пан Підбип’ята із Зірвикаптуром у руці, а Володийовський примостився біля Скшетуського й прошепотів йому в самісіньке вухо:
— Ідуть-таки…
— Розміреним кроком.
— Це не чернь, але й не татари.
— Запорозька піхота.
— Або яничари — вони марширують добре. Верхи їх можна б більше покласти!
— Сьогодні затемно для кінного бою.
— Тепер чуєш?
— Цсс! Цсс!
Табір, здавалося, спить глибоким сном. Ніде жодного поруху, жодного вогника — скрізь гробове мовчання, яке порушував тільки шелест дрібного дощику, що сіявся наче крізь сито. Однак поволі до цього шелесту долучався інший, тихий, але розмірений, а тому виразніший, шерех, який дедалі наближався, ставав чіткішим. Нарешті за кільканадцять кроків від рову з'явилася якась довгаста щільна маса — її можна було побачити тільки тому, що вона була чорніша від темряви, — з’явилася і вклякла на місці.
Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.
Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.
Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло — тиша стояла, як у могилі.
Та хоч які обережні були нападники, усе-таки де-не-де
Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір — він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.
Зненацька три пари рук з’явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки… Вище і вище… «Це турки!» — подумав пан Лонгінус.
Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів — стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.
Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.
У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя — і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.
А всі давно померлі Підбип’яти, починаючи від пращура Стовейка, зраділи на небесах, що таким достойним їх виявився останній живий на землі нащадок Зірвикаптурів-Підбип’ят.
Цей штурм, у якому з боку супротивника головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничари ханської гвардії, був відбитий жорстокіше за інші — бусурманської крові досі стільки не проливалося, що накликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман напередодні поручився, що із турками поляки битимуться не так запекло і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана й розлютованих мурз і подарунками їх утішати. Ханові він одрахував десять тисяч талярів, а Тугай-беєві, Кож-азі, Субагазі, Нурадинові й Галзі — по дві.
Тим часом у таборі челядь витягала трупи із рову і ніхто з шанців по ній не стріляв. Жовніри спочивали аж до ранку, оскільки було зрозуміло, що штурм не повториться. Тож усі спали непробудним сном, опріч хоругов, які несли варту, і пана Лонгіна Підбип’яти, котрий цілісіньку ніч пролежав хрестом на мечі, дякуючи Богові за те, що дозволив йому виконати обітницю і вкрити себе такою славою, що ім’я його у таборі й у місті не сходило з уст. Назавтра його викликав до себе князь-воєвода і вельми хвалив, а жовніри всенький день ішли юрбами віншувати героя і подивитися на три голови, котрі челядь принесла й поклала у нього перед наметом і котрі вже чорніли на повітрі. Хто захоплювався, хто заздрив, а дехто не хотів очам вірити, бо всі три голови в місюрках зі стальними маківками були ніби ножицями відрізані.
— Добрий із вашої милості sartor [78] , — хвалила шляхта. — Знали ми, що ти славний рицар, але такому удару й стародавні вої могли б позаздрити — і найвправніший кат не зумів би ліпше.
— Вітер так шапок не зніме, як ці голови знято! — казали інші.
І всі тиснули панові Лонгіну руку, а він стояв, опустивши очі, й сяяв, усміхаючись знічено і лагідно, мов панночка перед вінчанням, і говорив, ніби виправдовуючись:
— Надто вже зручно вони стали…
78
Кравчик (лат.).