Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Багато кому кортіло спробувати його меч, але цим крижацьким дворучним кончаром ніхто не зміг вільно махнути, навіть ксьондз Жабковський, хоч він підкову переламував як тріску.
Біля намету ставало дедалі галасливіше, а пан Заглоба, Скшетуський і Володийовський приймали гостей, частуючи їх оповідями, позаяк більше було нічим — у таборі догризали вже майже останні сухарі, а м’яса, окрім копченої конини, іншого не було. Зате дух заміняв усякі наїдки і напої. Під кінець, коли інші почали вже розходитися, надійшов пан Марек Собеський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгінус
— То у вашої милості сьогодні свято!
— Певно, що свято, — відповів за пана Лонгіна Заглоба, — приятель наш обітницю виконав.
— Хвалити Бога! — зраділо сказав староста. — Що» братику, вже скоро й на рушник станеш? Маєш когось на прикметі?
Пан Підбип’ята страшенно збентежився й почервонів аж до вух, а староста вів далі:
— Судячи з твоєї конфузії, бачу, я не помилився. Святий вашої милості обов’язок, аби такий рід не перевівся. Дай Боже, щоб чимбільше народжувалося витязів, схожих на вас чотирьох.
Сказавши це, він заходився потискати руку панові Лонгіну, панові Скшетуському, панові Заглобі й малому рицареві, а вони зраділи серцем, почувши із таких вуст похвалу, бо пан староста красноставський був взірцем мужності, честі й усіх інших рицарських чеснот. Це був чистий тобі Марс; Всевишній від щедрот своїх обдарував його усім по вінця: незвичайною вродою староста перевершував навіть молодшого брата Яна, котрий згодом став королем, багатством і знатністю не поступався перед найпершими магнатами, а його військові здібності підносив до небес сам великий Ієремія. Вельми яскраво світила б ця зірка на небосхилі Речі Посполитої, але волею долі блиск її перебрав на себе Ян, молодший, а вона згасла передчасно у лиху годину.
Тож наших рицарів дуже втішила похвала героя, однак той нею не обмежився і казав далі:
— Я багато чув про ваших милостей від самого князя-воєводи, котрий любить вас більше, ніж інших. Тому й не дивуюся, що ви служите йому, не думаючи про підвищення, хоч на королівській службі цього можна досягти швидше.
На це відповів Скшетуський:
— Усі ми саме до королівської гусарської хоругви приписані, опріч пана Заглоби, котрий волонтером доброхіть на війну пішов. А що ми при князю-воєводі служимо, то це передусім із любові до його особи, а ще кортіло нам якнайбільше відчути смак війни.
— І слушно чините, якщо мали таку охоту. Я певен, пан Підбип’ята ні в якій би іншій хоругві так швидко своєї обітниці не виконав, — зауважив староста. — А щодо війни, то нині усі ми нею по зав’язку ситі.
— Більше, аніж будь-чим іншим, — докинув Заглоба. — Ходять тут усі спозарання до нас із привітаннями, а нема щоб запросити на чарчину із доброю закускою, хоч це була б найліпша оцінка наших заслуг.
Говорячи це, пан Заглоба пильно дивився у вічі старості красноставському і лукаво підморгував своїм одним оком. Староста ж усміхнувся й сказав:
— У мене самого від учорашнього обіду й ріски в роті не було, а от горілки ковток, може, в якомусь поставці й знайдеться. Ласкаво прошу ваших милостей.
Але Скшетуський, пан Лонгінус і малий рицар почали відмовлятися й гримати на пана Заглобу, котрий викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався:
— Не напрошувався я, — казав він. — Ви ж мене знаєте:
79
Грубо, нечемно (лат.).
— Ходімо, ходімо! — припрошував староста. — І мені приємно у гарній компанії посидіти, і час маємо, поки не стріляють. На трапезу не прошу, бо і з конятиною сутужно — уб’ють на майдані коня, до нього враз сто рук тягнуться, а горілки є зо дві баклажки, і для себе я їх не триматиму.
Приятелі ще опиралися й не хотіли, та позаяк староста дуже наполягав, пішли, а пан Стемповський побіг уперед і так постарався, що до горілки знайшлася й закуска: кілька сухарів і кілька шматочків конятини. Пан Заглоба вмить повеселішав і сказав:
— Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї облоги, отоді вже ми враз до ополченських возів доберемося. Вони силу-силенну всяких наїдків завше за собою возять, більше дбаючи про черево, аніж про Річ Посполиту. Я волів би з ними ліпше застілля мати, не воювати, хоч, може, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.
Староста споважнів.
— Як ми вже один одному заприсяглися, — мовив він, — що всі до решти ляжемо, а ворогові не здамося, так воно й буде. Мусимо підготувати себе до того, що настануть іще гірші часи. Харчів уже майже немає, ще гірше — порох кінчається. Іншим я б цього не сказав, але вашим милостям можна. Невдовзі лише запеклість у серцях і шаблі в руках у кожного із нас залишаться й готовність умерти — більше нічого. Дай Боже, щоб король чимскоріше прийшов, це остання надія. Войовничий його світлість! Він напевно не пошкодував би ні зусиль, ні здоров’я, навіть життя свого, аби нас визволити, та ба — замало у нього війська. От і мусить чекати, а ви, ваші милості, добре знаєте, як поволі збирається народне ополчення. Та й, зрештою, звідкіля королю знати, як ми тут обороняємося і як уже доїдаємо останні крихти?
— Ми готові вмерти, — мовив Скшетуський.
— А що як йому сповістити? — спитав Заглоба.
— Якби ж знайшовся такий чеснотливий рицар, — сказав староста, — що ризикнув через ворожий стан прокрастися, укрив би себе невмирущою славою за життя, ціле військо врятував і од вітчизни відвернув катастрофу. Хоч би й ополчення ще не все зібралося, сама звістка, що король близько, може замирити бунт. Але хто піде? Хто зважиться, коли Хмельницький так позагороджував усі виходи й дороги, що й миша не вислизне з окопу? Це вірна смерть — ось чим це загрожує!
— А чом би не пуститися на хитрощі? — спитав Заглоба. — От мені вже дещо сяйнуло.
— Що саме? — поцікавився староста.
— Ми щодня беремо чимало полонених. Що, як підкупити котрогось із них? Нехай би вдав, ніби від нас утік, а потім подався до короля.
— Треба б про це із князем поговорити, — відповів староста.
Пан Лонгінус глибоко замислився, аж чоло його взялося зморшками. Усю розмову він сидів мовчки. І раптом, підвівши голову, як завжди лагідно, сказав:
— Я візьмусь прокрастися через козацький стан…