Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Рицарі, почувши ці слова, від здивування попідхоплювалися. Пан Заглоба розтулив рота, Володийовський почав ворушити вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, провівши рукою по своєму оксамитовому одягу, вигукнув:
— Ти, добродію, берешся це виконати?
— Чи подумав ти, ваша милость, що говориш? — спитав Скшетуський.
— Давно думаю, відповів литвин, — бо вже не перший день серед рицарства точаться розмови, що треба сповістити королю про наше становище. А я, як почую, тихенько собі думаю: якби мені Всевишній дозволив
— Але ж зарубають без сумніву! — закричав Заглоба. — Ти чув, добродію, як пан староста казав: це вірна смерть?
— То й що з того, братику? — сказав пан Лонгінус. — Захоче Господь — проведе мене, а ні — нагородить на небі.
— Але спершу тебе схоплять, муками зморять і страшну смерть придумають. Ти що, з глузду з’їхав? — спитав Заглоба.
— І все-таки я піду, братику — з насолодою відповів литвин.
— Птах там не пролетить — із лука підстрелять. Вони ж нас кругом, як борсука в норі, обложили.
— І все-таки я піду, — повторив литвин. — Я мушу Богові віддячити за те, що дозволив мені обітницю виконати.
— Ну ви лишень погляньте на нього! — кричав у відчаї Заглоба. — Ліпше відразу звели відрубати собі голову і пальнути нею з гармати по козацькому табору — тільки так ти зможеш туди дістатися.
— Ну дозвольте ж, добродії! — благально мовив литвин, складаючи руки.
— О ні! Сам ти не підеш, я піду з тобою, — сказав Скшетуський.
— І я з вами! — додав Володийовський, ляснувши рукою по шаблі.
— А дідько б вас узяв! — заволав, схопившись за голову, Заглоба. — Хай вам грець із вашим «і я! і я!», із вашою рішучістю! Мало вам іще крові, мало куль, мало смертей! Не досить того, що тут діється: хочете-таки напевно в’язи скрутити! Ну й ідіть під три чорти, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…
Сказавши це, він закрутився по намету, мов навіжений.
— Бог мене покарав! — кричав Заглоба, що я з вітрогонами, а не з поважними людьми водився. Так мені й треба!
Ще якийся час він гарячково ходив туди-сюди по намету, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, дивлячись йому у вічі, грізно засопів.
— Що я вашим милостям такого вчинив, що ви мені жити не даєте?
— Борони нас Боже! — відповів рицар. — Як це?
— Що пан Підбип’ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим…
— Слухати гидко, — перебив литвин.
— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже… останнє діло!
— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?…
— Атож! — закричав, б’ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.
— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.
Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:
— Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!
Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:
— От вам, маєте! Ідіть!
— Це звичайнісінька стрілянина, — зауважив Скшетуський.
— Звичайнісінька стрілянина? — передражнив його шляхтич. — Скажіть на милість! їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.
— Не журися, добродію! — намагався заспокоїти Заглобу Підбип’ята.
— А ти помовч, литво-ботво! — гримнув Заглоба, — бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!
— А я таки піду, братику, — відповів пан Лонгінус.
— Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож-бо!.. Не до короля ти поспішаєш — тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!
— Слухати гидко! — волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.
— Облиште сваритися! — поважно мовив Скшетусь— кий. — Подумаймо краще про діло!
— Постривайте, Христа ради! — втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. — Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.
— Те, що й я! — мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. — Ходімо мерщій!
Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, — стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.