Вогнесміх (1988)
Шрифт:
— А конкретно, — нетерпляче озвався Гриць, не цілком розуміючи зміст сентенцій учителя, — в чому ви бачите конкретне прикладання сил молодих людей, юнаків? €крім, звичайно, необхідної рутинної праці. Де мета, що здатна заполонити світ, вивести його з антагоністичної круговерті?
— Я вже казав тобі, — докірливо мовив Лі, — що вашій країні пощастило стати лідером еволюції. Там і рішення. Тільки воно не одномірне, не волюнтарне. Кожна мить тче нові можливості. Хто думає про таємничу силу миті? Ви теж не вмієте користуватися цим потужним важелем… ви — марнотратники миті, гадаєте, що вона — лише бризка вічності, а насправді вона є сама вічність…
Гриць вражено зупинився. Явно, зримо перед ним постав образ діда Сміяна, почулися його слова: «мить дорівнює всесвітові». І слова пісні: «Охопить диво-мить ти зумій, любий друже, зумій!» Яка вражаюча тотожність мислення понад простором і часом.
Лі уважно глянув на хлопця, любовно обняв його за плечі.
— Згадав щось подібне?
І знову Гриць здивувався чутливості старого тайця. Але не сказав нічого, а тільки мовчки кивнув. Учитель уробив знак іти далі, а потім на ходу сказав:
— Якщо бажаєш, я висловлю тобі кілька своїх міркувань з приводу тайни вічної миті. Проте повернемося в притулок. Тут якось непривітно, задушливо, та й цікавого нічого нема. На острів нас не пустять, вулканічні породи тобі, мабуть, ні до чого. Я зайду до тутешньої кухні, принесу щось поїсти, а потім — поговоримо.
За кільканадцять хвилин, покінчивши з сніданням, вони знову сіли один біля одного в затишній печері. Лі, прикривши повіками очі, задумливо говорив:
— Ти знайомий з роботами Фрейда? Поверхово? Я цікавився всіма психоаналітичними пошуками — від позитивних до містичних, бо найбільше мене приваблювала саме тайна свідомості, нашого «я». Фрейд уподібнює психічне життя людини вершнику і коню. Кінь — то підсвідомість, а вершник — розум. Він вважає, що рішення завжди приймає кінь, тобто підсвідомість, але все робить так хитро, щоб вершник (розум) гадав, що це — його рішення, суверенне, самостійне. Мій багатолітній досвід показав, що Фрейд створив фіктивну теорію, далеку від таємничої реальності психожиття. Підсвідомість, тобто мільярдолітні глибини мислячої матерії, це і є свідомістьу всій своїй всеохопності та мудрості. Це — титанічний розум древності, дарунок Матері-Землі. Там є все знання — від амеби до людини, там є всі конструктивні рішення (саме тому ми маємо можливість «учитися», тобто розкривати самих себе, свою титанічну скарбницю). В принципі, «родова пам’ять» віків могла б бути джерелом знання для кожного новонародженого. Саме для цієї мети біоеволюція, певно, й сотворила «біокомп’ютер» (кору), щоб він міг бути координатором потреби в тій чи іншій інформації глибин. Та сталася якась катастрофічна мутація, інверсія, котра виявилася патологічною (воістину виникла «кора», яка замкнула титанічну свідомість у «тартар» «підкорки»). Ти пам’ятаєш, друже Гріг, еллінські міфи про титанів і богів? Певно, прадавні мудреці відобразили психічний метаморфоз у символах міфів. Битва титанів з кронідами (синами часу) — є ілюстрацією такого конфлікту. Титани — древні сили, мудрі й щирі, а кроніди (олімпійці) — розумні, але підступні. Замкнувши титанічні сили прасвідомості в «тартар» позарозумності, кроніди стали «забороняти», «керувати», «спрямовувати», «карати» і так далі. Будучи юним утвором, кора (олімпійці) не могла б зберегти своє чільне місце в діяльності людини, якби не осідлала титанічного «коня» глибини. Але честолюбство та амбіція мозкового комп’ютера, котрий привласнив собі прерогативи всетілесної свідомості, завдали удару й самому розумові, бо пропускали іскри потрібного їм знання крізь решето «винаходів», «осяянь», «відкриттів», «інтуїцій» тощо. Координатор став тираном. Практично так званий розум заважає правдивій титанізаціїсвіту й біосфери, він боїться прориву геніальних сил глибини, ось чому генії і талановиті люди майже завжди були нещасні і хутко покидали цей світ, бо розум їх не шанує і боїться. Саме тут причина ворожості до нових ідей, відкриттів, парадоксальних теорій. Тут і пояснення успіху «мозкової атаки», при якій несподівано відкривається «нове», тут і загадка «осяянь», котрі є відблиск мудрості, притаманній кожній людині, але схованій за сімома замками інтелекту.
— Я читав про таке, — озвався Гриць.
— Де? У кого?
— У роздумах однієї… знайомої…
— Хто вона?
— Лікар. Психіатр. Вона тепер на Папуа, досліджує якусь екзотичну хворобу. Я теж летів туди…
— Дивно, дивно, — похитав головою Лі. — Яка вражаюча напруга ноосфери, який натиск вогню. Чутливі приймачі в усіх країнах світу відчувають одне й те ж. Це — прекрасно! Тоді ти, друже Гріг, зрозумієш, до чого я веду. «Розум», наш буденний інтелект, знемагає від калейдоскопічних змін реальності. З полум’яною динамікою буття може впоратися лише титанічний розум мільярдоліть (індуси називають його будхі, мудрість). Для цього треба знову трансформувати зовнішній розум (інтелект)
— Наш мислитель Федоров мріяв про це, — зрадів Гриць. — Воскресіння батьків, писав він, головне завдання грядущої науки…
— Знаю про нього, — приязно озвався Лі, прикладаючи долоні до грудей, — то чудовий мислитель. Людина прийдешнього… Правда, ідея висловлювалася прямолінійно, у загальній формі і, до речі, містично. Він ще не мав зразків для тотожного формування своїх геніальних осяянь. Та й ми ще не готові для цього. Проте основна дуімка — правильна. Бо хіба достатнє рішення потреб і проблем сучасної особи, її текучої свідомості, котра не може втримати самоцінності миті.Є в багатьох народів такий вираз: «убити час»…
— Є! — згодився Гриць. — Це вважається доблестю.
— Це дикунство, варварство. Кожна мить — неповторна. Вона ніби еманація, іскорка вічності. Час, тривалість— то не набір митей, як дехто гадає, а розпливання миті, її розмиванпя, деградація, розмінювання золотої монети на мідяки, а потім мідяків — на тлінні речі вжитку. Чому я розповів тобі про зовнішній розум (інтелект) і титанічну свідомість глибин, замкнутих у льоху непроявленості? Тому що саме розумне здатний оцінити мить, не спроможний обняти її, злитися з нею. Розум — дитя часу — розкладає явища світу по поличках послідовності, статистики, класифікації. Мить для нього — лише словесна абстракція. А в ній — все найголовніше, чого ми хочемо, та оаза, котра має напоїти спрагу віків.
— Що ж потрібно, щоб збагнути тайну миті? Це ніби прорив у мікросвіт вічності, ніби необхідність появи хроноядерної теорії?
— Скоріше — ураноядерної, — засміявся Лі, і промінчики зморщок осяяли його обличчя, — Бо ж батько Крона був Уран — вічний коханець Ґеї. При ньому всепожираючого часу не було. Але ти гарно сказав: наука має задуматися над дивовижними скарбами миті. Миті, як атома вічності. Як неподільного елемента буттєвої динаміки. Не динаміки тривалості, а динаміки творчої напруги, це — не одне й те ж. Мить для сучасних людей зникає десь в щілинах поміж секундами та годинами. Але зачекай… Здається, повертається Тао.
Учитель насторожився. В коридорі між скелями почулися легкі стрімкі кроки, і в мерехтінні світильника з’явилася струнка постать пірата. Він оглянув присутніх, заразливо засміявся.
— Чудово! Симпозіум триває. Бачу, учителю, що ви митіне випускаєте з рук. Прекрасно! А у мене — успіх. Гарна здобич, закуплено необхідні матеріали. Робота кипить. Не метайте на мене зевсових блискавиць, учителю! Я не протидіючий вам гігант, а ви не володар Олімпу. Дозвольте, я сяду поруч. Я веселий, мені хочеться поговорити з людьми, які можуть мене зрозуміти повною мірою. Мої соратники — лише честолюбні виконавці. Ех, якби мені таких побратимів, як ви, учителю, як цей хлопець. Давайте поговоримо, я знаю — ви хочете мене переконати, щоб я не здійснював свого проекту. Адже так?
Тао розгорнув килимок і сів біля входу, як і вчитель, у позі лотоса, запитливо дивлячись на Гриця. Хлопець якусь хвилину мовчав, будуючи в умі фразу, а потім обережно запитав:
— Пробачте, якщо я ненароком завдам прикрості вам…
— Не турбуйтеся, — махнув рукою Тао, — ми друзі, які там можуть бути церемонії у жерлі вулкана? Я кажу це не буквально, це — в переносному розумінні. Ми — в історичному вулкані, і етикет — дитячі забавки. Я вас слухаю…
— Ви знайомі з письменником Олексієм Толстим?
— Знаю, читав.
— У нього є роман…
— А, ви ось про що! — Пірат засміявся іронічно. — «Гіперболоїд інженера Гаріна»? Проблема диктатора? Претендування на володіння світом? Я знайомий з усіма можливими варіантами фантастичних, утопічних, реальних типів і образів диктаторів та претендентів на глобальне панування. Треба ж було знати, в якому напрямку працювала думка людства, вирішуючи цю проблему. Довелося прийти до сумного висновку: все, що робилося досі, дитячі іграшки, хоч і досить криваві.