Вогнесміх (1988)
Шрифт:
І тут Ярина замовкла, і не оповідала сну далі, хоч як Василь просив її. Проте сумирно додала:
— Не край серця, Василечку, я люблю тебе й витерплю всі муки, і стануть вони мені солодкими.
Наступної весни вирішив Гук повернутися до рідних країв. Якщо вже й хворіти, то краще між знайомими та рідними людьми. Вони спродалися, сіли на пароплав, рушили до Києва. В дорозі Ярина познайомилася з дідом-знахарем, хорошим знавцем трав і народних засобів лікування. Він дав їй рецепта для лікування гострого ревматизму. Препарат складався з багатьох трав і зерен, змішаних з баранячим жиром. Ліки виявилися
Гука після одужання прийняли до колгоспу, зарахували бригадиром, допомогли збудувати нову хату, Яринчин сон здійснювався, вона підтримала його над водоюв час великої життєвої бурі.
Які вони були щасливі в перші дні після того, як Василь знову почав ходити! Мов дітлахи, бродили поза цариною, полем, стояли на березі річища, споглядали імлисте Правобережжя і не могли насититися мовчазною присутністю того несказанного, чому люди в усі віки давали такі різні, неподібні ймення або навіть заперечували його існування, збіднюючи тим свої почуття, свою глибинну суть.
— Яринко, а згадуєш, як ти ось тут стояла… з віночком в руках? А ось тут твоя матінка.
— Як нині бачу, Василечку. Ти йдеш стежиною — великий, як гора, голова — в небі, руки, як крила, очі, мов зорі. Тільки сумні-пресумні.
— Ти таким бачила мене? — щасливо сміявся Василь. — А нині яким бачиш?
— Таким самим, — серйозно відповідала Ярина, — тільки крила твої обважніли і в очах ще більша туга.
— Сивію, Яринко, сила втікав від мене. Ось — глянь — зморшки крають чоло.
— Що мені твої зморшки? Я дивлюся в серце твоє, Васильку.
Гук поворухнувся, застогнав, тамуючи гострий біль в серці. Так, так, вона завжди дивилася в його душу — ніжно, ненав’язливо, непомітно. Доле моя, невже доведеться покинути її в житейському морі самотньою при кінці путі? На кого?
Далі… що було далі? Підріс Юрасик, пішов у школу. Навчався легко й радісно. Мати навчила його читати ще на четвертому році життя, тому домашні завдання хлопчик робив блискавично, а вільний час віддавав читанню книжок, котрі можна було дістати в шкільній бібліотеці або в знайомих учителів. Та найбільше син полюбляв прогулянки з батьком зоряними вечорами, самотність і роздуми. Спочатку Василь хотів призвичаїти хлопчика до землі, щоб виховати з нього агронома на зміну собі, як і Йвася, але з того задуму нічого не вийшло, Юрасик не пішов шляхом старшого брата: його владно вабило до себе небо. Десь з невідомих надрів душі випливали з нього, виникали символи, уявлення, асоціації, котрі неодмінно приводили до зоряного космосу.
Згадуються дивні розмови на полі, над річкою, під зоряним склепінням. Юрасик зупинявся під павутиною, нап’ятою на віти акації, і задивлявся у самоцвітну росинку, що повисала на майже незримому перехресті.
— Глянь, глянь, таточку, — сонечко!
— Яке сонечко, синку?
—
— То, синку, промені віддзеркалюються у водиці, в росинці.
— Ні, там сонечко сховалося, — вперто казав сияг— Ти не бачиш. А я — бачу.
Гуляючи по весняних луках, Юрасик захоплено бігав поміж травами і присідав біля золотистих, блакитних, рожевих квіток, торкаючись ніжних пелюсток, цілував їх.
— Вони подібні до зірочок, — шепотів хлопчик. — Татку, як гарно! Луки — ніби небо. Воно захотіло погратися із землею і зійшло сюди, на луки. А щоб не спопелити своїм вогнем людей і трав — зірки стали квіточками.
Василя інколи тривожила буйна фантазія сина, і він оповідав про те Ярині, а мати лише ласкаво всміхалася, заспокоюючи чоловіка.
— Людиною путньою буде синочок, бо відчуває все, як одне: і небо, і землю, й людей. Не здійме він своєї руки на живе, жалітиме його, як власне серце.
Проте мрії Юрасика набирали інколи небезпечної форми, і тоді навіть мати непокоїлася. Одного разу Ярина прала рядна та полотно біля ставка, а Юрчик сидів на березі під вербою і дивився в прозору воду. Там віддзеркалювалося блакитне небо, пухнасті білі хмарини, сліпуче кружало сонця.
— Мамцю, мамцю, — зненацька обізвався синок.
— Що тобі, Юрасику?
— От якби піти в той світ?
— В який? — злякалася мати.
— А в той, що ось там видко. — Юрасик показав у воду. — Глянь — там хмарки пливуть, і сонечко грається… і лелека он полетів…
— Дурненький, — полегшено засміялася Ярина. — То ж відбиток у воді. Як пірнеш туди — то втонеш.
— Та я знаю, що втонеш, — невдоволено сказав малий. — Це тому, що так звикли. А якщо дуже, дужезахотіти, дуже, дуже повірити, що там світ, тоді не втонеш, а помандруєш туди. Там дуже чарівно…
— Дурниці кажеш, синочку. Хоч у школі про теє не згадуй, а то сміятимуться.
— А в казках же люди йдуть під воду і там знаходять царства… і людей, королів і принцес.
— То ж в казках.
— А хіба казка — неправда?
Важко було відповідати на такі щирі, безпосередні запитання. Сказати, що казка — вигадка, брехня, небувалість? Зруйнувати світ дитячої мрії? Втиснути одразу психіку хлопчика в суворі закони буденності? Ні Василь, ні Ярина не сміли того робити, бо відчували — щось в Юрасикові зріє незвичайне, щось неповторне, таке, що має дати дивний плід у майбутті.
У сороковому році народилася дівчинка. Назвали Марійкою. Сірооке грайливе дитя. Братики билися за право доглядати й тішити сестричку, хоч старшому з них — Івасикові — вже сповнилося п’ятнадцять літ і ходив він у восьмий клас. Ярина стала ще кращою, і здавалося, що в її худеньке тіло вливається цілий океан енергії, — так багато вона працювала, порала, встигала. В колгоспі, на власному городі, біля дітей, у хаті. Варила їсти, вишивала сорочки, прала, доглядала, годувала Марійку, порала курей, свиню, корову, кролів. А вечорами читала науково-популярні брошури і романи про кохання. Вона дуже любила читати про зірки, про далекі планети; може, від неї ця любов перейшла до Юрасика?