Вогнесміх (1988)

Бердник Олесь Павлович

А в шістдесятому році прийшов ще один гість — хлопчик. Назвали його Грицем. Цей став мізинчиком, останнім дитям.

…Старий єгер поворухнувся, звівся на лікті, поволеньки сів на траві. Прислухався до серця. Ніби відпустило, біль відійшов у глибину, зачаївся. Може, змилувалася кирпата, вирішила дати ще якусь чисницю, щоб пройшоз Гук крок-другий битою дорогою життя. Навіщо б то? Для чого? Хіба щоб попрощатися з рідними, любими? Негоже завершувати свій віковий шлях у дерезі. Треба дочалапати до хати і, якщо не покращає, повідомити дітям, хай зійдуться

докупи та порадують батька, котрий відпливає у вирій. Іван близесенько — той хутко відгукнеться. Марія теж — вона вчителює в сусідньому селі. Христинка тут, при батьках, Борис і Гриць відгукнуться, приїдуть з Києва за день. А Юрасик — той далеко, в Москві. Навіть невідомо, чим він там займається, мовчить про теє. Нічого, почує, що з батьком зле — примчить.

Василь Гук звівся на ноги, тримаючись за стовбур вишні, постояв. У тілі пливла млість, але свідомість була ясна, серце вспокоїлося. Він повагом вишкандибав з дерези на вулицю, подибав додому. Йшов усміхаючись. Дивувався сам собі. Здавалося, що все довкола — лише куліси якоїсь вистави: і недуга його, і острахи, й клопоти. Сонце котиться в блакитному полі, як і завжди, співають пташки, буяють квіти. Все гаразд, все добре! Навіщо ж стільки хвилювання з приводу того, що втомлений мандрівник захотів спочити від довголітніх блукань?

Підійшовши до обійстя, побачив, що Ярина вибирає огірочки в корзину, зігнувшись біля гудини. Він постояв біля перелазу, мовчав, дивлячись на її сухеньку постать. Скільки ж це їй? Вже сповнюється сімдесят три. Боже мій! А йому вісімдесят шостий! Промайнули, пробігли роки, мов зграя щебетливих птахів…

У небі загриміло. На обрії клубочилися темні хмари. Гук схвально зиркнув туди.

— Дав би бог дощу. Земля суха…

Дружина уздріла чоловіка, ясно усміхнулася йому. Біля очей запромінилися зморшки.

— Огірочки збираю, Василечку. Христині в сторожку однесу. А то вона на одних ягідках сидить.

Старий єгер зітхнув, подумав: «Сказати про серце чи не треба? Мабуть, таки не треба. Хай не хвилюється. Промовчу…»

А вголос промовив, посмикуючи сивий вус:

— Вигнали мене, Яринко, з роботи. Як шолудивого пса.

— Як? За що? — сполошилася дружина.

— Невгодний комусь там… Важне цабе спіймав на гарячому. Він тут браконьєрству вав. Вітьку вбив. Та я тобі казав…

— Темний народ, — сказала Ярина, поклавши суху долоню на чоловікову руку. — Ти — спокійніше. Вже пора й тобі відпочити. Хай молодші впрягаються. Достаток у нас є, пенсії вистачить, а я — на городі щось викохаю. А звіряток любити та захищати — хто тобі завадить?

— Гарно сказала, — щасливо всміхнувся Гук дружині, і серце в нього розтануло. — Я так і сказав Явтуховичу.

Зненацька від воріт почувся настирливий сигнал машини. Потім у хвіртку зайшло двоє — молоді ще хлопці у капелюхах, у легких плащах. Побачили старе подружжя, замахали руками.

— Хто це? — здивувався Гук. — Щось незнайоме.

Рушив до гостей поруч з Яриною, ступаючи поміж огірками, помідорами, картоплинням. З-за прибулих сяяла усміхом

фізіономія директора заповідника.

— Василю Івановичу! — вигукували гості, перебиваючи один одного. — Вітаємо, від всього серця вітаємо!

— Та з чим? — здивувався Гук.

— Хіба ви не знаєте?

— Ні слухом ні духом, — переглянулися єгер з дружиною.

— Ваш син Юрій у небі літає. Весь світ гримить!

— Світ гримить, — здивувався Гук, — а ми й не відаємо.

— У небі, — усміхнулася мати. — Як святий. Раптом в її очах майнула тривога, — Мабуть, це… небезпечно?

— Що ви, що ви? — запевнив прибулий. — Стопроцентна гарантія. Тепер супутники дуже надійні. Там цілий будинок на орбіті кружляє. У них є все, навіть душ, квіти. Так що не турбуйтеся. Спасибі вам за сина. Післязавтра в районі мітинг.

— Який мітинг? — не зрозумів Гук.

— На честь Юрія, звичайно. Вас захопимо. Ні, ні, й не думайте відмовлятися. Всі чекають, жадають побачити вас. Батьки героя. Потім поїдемо в Київ, у Москву, в Зоряне містечко. Слава на весь світ… Школу ім’ям Юрія назвемо. Завтра приїдуть кореспонденти, ви їм все про сина розповісте. А тепер ще раз вітаємо, бувайте здоровенькі. До побачення! Та не забудьте — післязавтра мітинг. Готуйтеся!..

Побігли до воріт, замахали руками. Чорна машина рушила, дихнула синім димком, пропала за деревами.

— Вискочили, мов голий з кропиви, — засміялася Ярина, — а пропали, як корова язиком злизала.

Директор улесливо захихикав.

— І я вас вітаю, Василю Йвановичу… і вас, Ярино Юр’ївно! Вітаю, так би мовити, з подвигом.

— А нас за що вітати? — похмуро запитав Гук, дивлячись собі під ноги.

— А хто його таким виростив? — сплеснув руками директор. — Ви! Батьки героя!

— Який там герой! — махнув рукою єгер. — Звичайний шибеник був. Як і всі діти. Були й трійки, і вчителі скаржилися на нього. І бився з хлопцями…

— Хе-хе! А все ж — світова знаменитість.

— Випадок, — зітхнув Гук.

— Дай бог всім такі випадки. От я й вирішив, що… при такому випадку… замнемо нашу бесіду… Вважайте, що її не було. Хе-хе! Працюйте спокійно. Навіть зарплатню можна збільшити. Є така можливість!

— Дурниці все це! — закипів Гук. — Все вирішено. Я буду отримувати тільки пенсію, мені досить. А працюватиму так, безплатно, добровільно, доки сил вистачить. Старий уже, ослаб, молодих треба. Тільки не думай, Явтуховичу, що можна буде дозвіл давати всяким там… Горло перегризу, трупом ляжу. Затямив?

— Хе-хе! Навіщо ж хвилюватися? Хіба ми не спільну справу робимо? Все буде добренько. Хай буде по-вашому! Та ось, до речі, прислали нам нового єгеря. Молодого. Я до вас його привів. Навчайте, введіть у курс діла.

Сава, котрий тримався оддалік, почувши, що йдеться про нього, підійшов до старого єгеря, подав руку.

— Сава… Прізвище — Корінь.

Гук привітався з ним, гостро глянув у очі.

— Прізвище гарне, надійне. А сюди як? Сам чи накравшій?

— Сам. Охотою.

— Це — гарно.