Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Коли старий Сміян привів гостей до вигону, вже сутінки котилися на дніпровську долину зі сходу. Захід ще багрянився останніми барвами вечора. У дивоколі розквітали перші зірки, з-за стіни лісу виглядав густо-червойий місяць. На витрамбуваному, вигуцаному, витоптаному вигоні над крутим берегом річища вже весело кружляли танцюючі пари, їм хвацько пригравали троїсті музики: цимбали, сопілка, бубон. Василь Іванович всадовив Товкача з Грицем під плакучими вербами, кивнув у бік танцюючої молоді:
— Звідси добре видно буде. Як у театрі.
Якийсь парубок пішов навприсядки, на ходу
Де ж на світі тая правдонька була?
Що куриця та й бика привела,
А бичок-третячок
Та й наніс яєчок!
А безрукий ті яєчка забрав,
Голопузому за пазуху запхав,
Голопузий їх підкинув їжаку,
Їжачиха їх побулькала в ріку!
А безногий ішов
Та яєчка знайшов!
І попер у болото, на покіс,
Журавлеві довгоногому під ніс!
На покосі випасалися лини,
І надибали яєчка ті вони,
Повсідалися, висиджують линят,
А за три дні кожен має сто телят!
— Ух ти! — прошепотів Гриць, вихоплюючи записника. — Ще не чув такого варіанту. Ну й дають!
— Оце так! — сміявся редактор. — Тут не просто химерія небувальщини, тут — ціла концепція народного самовисміювання. Мовляв, не всьому, що вам говориться, довіряйте.
— А може, навпаки, — пошепки заперечив Гриць, — може, стверджується, що в світі все може бути, навіть найхимерніше.
— Ну це ти вже загнув! — стенографуючи щось у записнику, радо промовляв редактор. — Це тебе вже на парадокси потягло після бесіди з Василем Івановичем.
Столітній кобзар прислухався до їхньої розмови, усміхався в довгі вуса, приглядаючись з тим до юнацької круговерті на вигоні. Ось на кручу вийшло двоє: парубок і дівчина. Піднявши руки, загукали:
— Тихо, тихо, товариство! Починаємо репетицію!
Коло розпалося, утворивши своєрідний амфітеатр. Хлопець провів рукою довкола себе, ніби запрошував до уваги весь зоряний виднокрай, і почав декламувати — просто й щиро:
І шановні глядачі,
І актори-сміхачі,
Всі із кореня одного —
Мають радощів ключі.
Бо у тому наша суть —
Серце сміхом сколихнуть,
І село ото недаром
Сміянами здавна звуть!
Ще, напевне, ген колись
Жартуни тут завелись —
Щирі, сонячні завзяті,
Що
То й посиплеться з нікчем
Вся мізерія дощем,
А веселощі заграють
Райдугою диво-тем!..
А дівчина у вінку з осінніх кленових листків та калинових китиць натхненно підхопила:
Сміх — велетенський міх,
Всесвіт схожий до нього,
Сміх— не для потіх,
А для вогню святого!
Палить усю марноту,
Всі розриває ґрати,
Вільність дарує ту,
Що дозволяє літати!
— Чуєш, Грицю, чуєш? — крутився, як дзига, редактор. — Тут не лише Василь Іванович мислить категоріями самосміху, тут всі вони вже вбиваються у гумористичні крила. Ну й молодці! Ну й сміяни!
Дівчина проникливо промовляла до глядачів, і присутні у доброзичливій тиші прислухалися до її щирого голосу:
Смійся сам над собою,
Зоряний чоловіче,
Стривоженою порою
Глянь сам собі у вічі.
Хай гомеричний регіт
Змете марноту й образи,
Хай твої колеги
Сміються з тобою разом,
Тоді вже в тобі, людино,
Нічого смішного не буде,
А лише політ орлиний
І подих на повні груди!
— Ну як? — пошепки запитав Сміян, схиляючись до гостей. — Зацікавлює?
— Геніально! — закивав головою Товкач. — Чудово!
— Ну, це вступ. А далі — самокритика! Весела, щира, непідробна. Можете використати для часопису, якщо ідея самосміху проб’є дорогу.
— Неодмінно, — радів редактор, — Це буде фурор!
Грицеві зненацька захотілося встати і залишитися на самоті. Він не знав, звідки воно прийшло — оте химерне, несподіване бажання, але порив був такий сильний, що він, прихилившись до Товкача, торкнувся його руки:
— Я прогуляюся трохи.
— Ти що? Це ж лише починається.
— Мені треба пройтися. Пізніше поясню. Повірте, Саливоне Оверковичу…
— Гм… Може, занедужав? А втім, не дивно, ще рана як слід не зажила. Ну, йди, іди, кочегаре! Я сам поки що послухаю. А жаль! Треба було магнітофона захопити. А втім, буде концерт, тоді й запишемо. Валяй, Грицю, спочинь десь над берегом, заспокойся. Тільки вчасно повертайся.