Волинь
Шрифт:
— А там он люди буди на вози рихтують…
— Буди. Теж видумали. Будочний народ… Цигани, грім вас побий! — і сплюнув.
— Думаю, — каже він, — сидіти тут, аж стрільно загуде над комином… Подумайте, куме, яка дурна історія… Бачили ви, скільки ото вчера і передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скільки того пішло? І кацапи, і наші, і татари, і козаки, і хто тільки там не був! І тут відступати? Віддавати на поталу все! Тьху! — бий тебе сила Божа! — коли ми вже не зможем шпурнути від себе якогось клишавого австріяку!
— Так. Жалко й обидно. Дійсно… Але все одно «наша» візьме…
Матвій знизнув плечима
— Прогнівили! Хіба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хіба коли він, один з'другим, згадав це слово? Ну от… Маємо. Війна. На тобі нове лихо на голову.
Розійшлися дядьки поночі. Шляхом знов військо потягло. За військом цивілі-обозники на возах, не таких, як у дас, ні… Київці на гарбах. Здорові мужчини, кажуть, тиждень в дорозі. Коло кожного воза кілька коней, мов леопардів, прив'язані. Матвій і не думав, що десь така безліч коней є, і то все як кінь, то кінь.
Місяць жарить. Курява високо зводиться і пудрує поля. Пісні, гармонія… Спати в таку ніч — не заснеш. Тисячі дум лізуть в голову, крають мізок. Як страшно, як неймовірно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвій не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволік з клуні воза і почав обглядати його. Потрусив кожне колесо — чи не хлябає. Після одно за другим знімав з воза і пробував букші. Порішив також на всякий випадок драбини міцніші дати. При цій роботі кпився сам з себе. Насмішкуватий гіркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той візок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собі не переставала лементувати, топпгіти, ломити руки. А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть і де на нас оте лихо, оте нещастя вискіпалося?
Василь і Катерина працюють у полі. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цікавість. Він розуміє чудесно становище. Він знає, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далі, туди… Ну, хай! Ну, хай щось станеться… Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде зміна, рух, буде безліч цікавих переживань.
А москалі йшли…
— Нєбось… Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт устоять!..
— Ех, москалики, москалики! Відженіть від нас оте лихо, оту мару!.. Кажуть, уже чули, як «горудія» стріляють…
Настя поїть москалів молоком, кормить яєшнею. А їх безліч… Ідуть, ідуть, безупинно і ніч і день ідуть…
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю діставали у Крем'янці. Після і зброю несли з собою, через плече на реміні з голим «штихом». Йшли в розстрільну полями, ярами, лісами. Кажуть, шпіонів шукають. Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяються скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами.
Одного разу прибігли засапані пастушки з лісу — там хтось під кущем сидить. Такий бородатий чоловік з торбою, сидить і книгу в руках тримає. Ми злякались і втекли.
— Шпіон! — загули люди. — Чому ж ви москаля не кликнули?
— Не було.
— Ну, то ходім! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш місце. Шпіон зник. Не дурний він там сидіти.
Хоча і був наказ вибиратися, ніхто з села не рухався. Дехто навіть буду на віз поклав і шлеї попричіплював. Але ніхто, крім родини священика й поміщика, не рішався кинути рідну хату. Та й не було видно потреби. Паніку відступу робили
— Вони, — гуторили дядьки, — різун його ма', тільки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самі, диви, за власну шкуру тремтять…
А чого тікати? Військо йде на захід… Ніякої «опасность… Тьху!
Стратон майже щодня Матвія навідує. Прийде і чергову видуману новинку принесе.
— Чуєте? Погнали! Кажуть, уже під Вільговом!
— Ого! Здорово! А хто казав?
— Телеграма. Шкалічник телеграми дістає. Горілку всю заборонили. По цілій Росєї ніхто не сміє пити… І правильно… Так і тра… А що? Хіба я не казав. Ееее! Куди там отим австріячкам. Кажуть, на станцію у Крем'янці цілий «ошалон плєнних» привезли. Наші, кажуть, тільки підійшли з «орудіями», тільки хотіли вдарити, а вони всі з окопів гульк! Пан ваш!! Ваш пан! І всі «оружіє» об землю і руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк і пішли далі. А люди з них все миршаві. А смердять — страх!
Кажуть, сам Ніколай Ніколаєвич «у ставку» приїхав. Царя ждуть, чи що… Війна скоро кінчиться. От пройдуть наші до Вєни і баста.
При цьому Стратон дрібно, з приємністю засміявся. Він курить товсті папіроси. Під носом вуса зовсім пожовтіли. Пальці рук ніби обсмалені патики.
— Сміха було, як розказує один різник з Бережець. Каже, увірвались австріяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем'янця їхала півсотня козаків. А це ж, знаєте?.. Коні у них… Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба — до землі, як людина, приляже… Так от козаки у дві фалянки [9] . Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки «майн лібер Гот»… Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу — іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич «возваніс» видав, шо віднині весь рускій народ від Карпат до Камчатки — все під руского царя руку підходить… От воно… Да!..
9
Фалянка — фаланга.
Матвій понуро стоїть. Слухає Стратона задумано… — А я вам кажу, — нарешті ніби прокидається він, — що добра нічого чекати. Будемо зрештою бачити… А поки що підемо в поле… Ми також вояки. Мусимо день у день на стійці бути… Що ж.
І вони йшли в поле. З поновною силою і красою зустрічало воно своїх володарів і разом своїх рабів.
Двадцять вісім кіп жита поставив Матвій, двадцять п'ять пшениці. Сорок вісім кіп вівса. Це вам не жарт. Таких скарбів він ще не мав у руках. А тут вибирайсь… Хм!.. Теж видумали. Мільйонна армія і вибирайсь…
Дні чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом «новий набор». Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого «звєстія». Пішов у «перші бої» і хто знає, як… Параска червоні очі носить, ото чуєте, нічого перед собою не бачить… Що тобі день, що ніч ридає. Лікера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого і віспуватого брата Кирила Деберного — Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвісве сало з бодні витащив.
— Бодай його перша куля не минула, — винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.