Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія

Гудкайнд Террі

— Думаю, цей «хтось» стежить за нами, через птахів або з їх допомогою — не знаю, як саме, але приблизно так, — але птахи не можуть бачити все, — вимовив Річард. — Вони не бачать нас досить чітко.

— Ну і?

— Розумієш, оскільки цей «хтось» не бачить нас ясно, він не знав, що була піщана буря. І не міг припустити, що пісок в повітрі видасть його. Я впевнений, що наш незнайомець не збирався відкривати себе, — Річард знову глянув на Келен. — Він допустив помилку. І показав нам себе тільки по випадковості.

Келен

глибоко, напружено видихнула. У неї не було доказів проти такого безглуздого твердження. Коли Річард сказав, що птахи летять за ними, вона думала, що була накинута магічна мережа, і певна подія — швидше за все невинне торкання Кари, — привело в дію заклинання, завдяки якому птахи можуть слідувати за ними. Потім в пам'яті спливло, як Дженнсен припустила, що хтось просто спостерігає за птахами і таким способом дізнається, де знаходяться лорд Рал і його дружина. Келен роздумувала. Це стеження було так схоже на кошмар з минулого, який, здавалося, давно поховано. Вона згадала спосіб, яким стежив за Річардом Даркен Рал, коли він прикріпив до сина сигнальну хмару і завжди знав, де той знаходиться.

Але сам Річард не витрачав сили на співставлення з тим, що було раніше, а дивився на те, що відбувається, поглядом Шукача.

Для Келен у його міркуваннях багато що залишалося безглуздим. Вона не могла цілком прийняти те, про що він говорить, бо багато речей були поза межами її розуміння, і вона ніколи про них не чула.

— А раптом це не «він», — нарешті вимовила Келен. — Може бути, це «вона». Наприклад, Сестра Тьми.

Річард знову подивився на неї, на цей раз ще більш стривожений.

— Може, ти й права… Але в будь-якому випадку я не думаю, що зустріч з цим незнайомцем обіцяє нам добро.

Келен не могла не погодитися, але все ще не повірила.

— Добре, давай уявимо, що все було так, як ти думаєш, і ми виявили його по чистій випадковості. Чому тоді птахи напали на нас?

— Не знаю. Може, він просто розсердився, коли зрозумів, що розкрив себе, — Річард підчепив ногою камінець, з черевика посипалася пилюка.

— Тобто не тямив себе від злості і тому дозволив птахам вбити малюків Бетті? І напасти на тебе?

— Я всього лише припускаю. Щодо твого припущення, не кажу, що так думаю, — Річард пересмикнув плечима. Довгі, закривавлені пір'я, що міняли по довжині свій колір від темно-сірого до чорнильно-чорного на кінцях, тріпотіли під поривами вітру. Поки Річард говорив, тон його голосу ставав все більш розважливим. — Могло бути й так: той, хто стежить за нами, не наказував атакувати, а птахи вирішили напасти з власної волі.

— Вони просто понеслися без керма і вітрил, вирвавшись з-під вузди того, хто їх направив?

— Так, я не виключаю і такого пояснення. Але можливо, він в силах послати їх до нас і бачити нас лише моментами, або не в силах управляти ними весь час.

Келен

напружено зітхнула.

— Любий мій, я добре знайома з різного роду магією, — вимовила вона, не в силах приховувати сумніви. — Але я ніколи не чула ні про що подібне.

Річард підійшов ближче, знову допитливо глянувши на неї сірими очима.

— Ти знаєш все про магію Серединних земель. А раптом там, на півдні, зберігається невідоме нам знання? Ти ж ніколи не чула і про соноходців, перш ніж ми познайомилися з Джеганем. І не думала, що такі речі можливі.

Келен закусила нижню губу, деякий час вивчаючи похмурий вираз його обличчя. Річард ріс у середовищі, де була відсутня магія, — вона для нього була дивиною. У певному сенсі, в цьому була його сила, бо його розум не сковували упередження і штампи, і він був готовий неупереджено дивитися на будь-яке явище. А багато з того, з чим вони стикалися, було зовсім новим і не мало аналогів.

Будь-який прояв магії здавався Річарду незвичайним.

— Як ти думаєш, що ми повинні робити? — М'яко запитала вона.

— Те ж, що і збиралися, — він озирнувся через плече на Кару, що йшла на досить великій відстані зліва від них. — Мабуть, це пов'язано з тим, про що ми домовилися.

— Кара тільки хотіла захистити нас.

— Я розумію. І хто знає, а раптом, якби вона не торкнулася тієї статуетки, було б гірше. Можливо, завдяки Карі, у нас ще є запас часу.

— Ти думаєш, у нас все ще є час? — Келен сковтнула, відчуваючи жах, що піднявся трімким вихором всередині.

— Давай подумаємо. Адже у нас поки немає упевненості в тому, що це насправді означає.

— Коли висипається весь пісок, не може бути двох тлумачень: це завжди означає, що гусак готовий, — майже приречено вимовила Келен.

— Ми знайдемо відповідь, — підбадьорив її Річард.

— Обіцяєш? — У питанні була надія.

Річард простягнув руку і ласкаво торкнувся шиї дружини.

— Обіцяю.

Келен любила його посмішку, яка віддзеркалювала світло душі, сяюче в його очах. В глибині душі вона знала, що чоловік завжди тримає слово. В його очах промайнуло щось, що відвернуло думки Келен від питання, яке вона хотіла поставити — про те, чи прийде відповідь вчасно і чи допоможе вона їм.

— У тебе болить голова, так? — Запитала Келен.

— Так, — посмішка згасла. — Не так, як раніше, але, я впевнений, з тієї ж причини. Дар.

— Чому ти вирішив, що голова у тебе болить по іншому? І якщо біль відрізняється, звідки ти знаєш, що вона викликана тим же?

Річард задумався.

— Пам'ятаєш, як я пояснював Дженнсен, що дар слід врівноважувати, і що саме тому я не їм м'яса? — Келен кивнула, і він продовжив. — Вона стала сильнішою саме в той момент.

— Головні болі, навіть такі, як у тебе, можуть бути дуже різними.