Вождь справедливих
Шрифт:
— Відчепися, Качуре, не зубоскаль… Якби тобі батько подарував такий смокінг, то ти б либонь і спав у ньому.
Тим часом усі знали, що коли хтось і мав заздрити, то не Качур, а Богдан. Пан Ліпка ніколи не балував сина новими костюмами. Не мав на це ні бажання, ані грошей. Богдан успадковував від батька й стоїчно носив заштопані светри, ветхі піджаки й черевики, що пам’ятали, мабуть, ще японську війну. Він часто вдавав, ніби такі буденні справи його не дуже хвилюють, бо, зрештою, не одяг прикрашає людину. Однак іноді він забував про це гарне правило й тоді мріяв уголос: «А знаєте, хлопці, що я куплю, коли одержу першу в житті зарплату? Куплю собі розкішний костюм, білу сорочку, черевики з рипами».
Ці голосні розмови, основного темою яких було червневе сонце і синій Казиків костюм, лише на мить відволікли Адама від дуже
За кілька днів почнуться канікули, а через два тижні відбудеться цікава екскурсія. Може, у Щецін, а може, в Варшаву… Саме завтра вони мають про це дізнатися. Зустрінуться з учителем Минулою, який супроводитиме їх у цій подорожі. Вони дуже зраділи, коли дізналися, що поїдуть разом з ним. Минула — з тих небагатьох учителів, які навіть до учнів першого класу гімназії ставляться з повагою.
Іноді він розмовляв з ними на такі серйозні теми, що їм самим здавалося, ніби межу зрілості вони вже переступили кілька років тому.
Отже, завтра вони обговорюватимуть подробиці поїздки, а сьогодні Адам хоче зробити ще одну спробу відродити Спілку Справедливих. За геройський вчинок на них чекає нагорода. Але ж ідеться тут не тільки про пригоду в підземеллі, про спійманих Лисого і Ваню. Пригод і небезпек було багато. Коли ці пригоди й кінчалися щасливо, то це насамперед тому, що хлопці завжди діяли гуртом; що в скрутні хвилини кожен пригадував правило: один за всіх і всі за одного. Звісно, коли глянути прискіпливіше, то, напевне, можна знайти кілька фактів, які свого часу внесли в життя Справедливих багато сум’яття. Але, по-перше, навіть у взірцевій сім’ї бувають сварки, а, по-друге, зайва дріб’язковість у погляді на речі не в кожній ситуації доцільна. Навіщо, зрештою, вдаватися до сумних спогадів, коли сьогоднішній день для колишніх членів Спілки і так чорний. Може, не всі це відчувають, але колишній ватажок Справедливих, Адам Гаєвський, прийняв благородне рішення турбуватися про себе і про сімох своїх товаришів. Він не сумнівається — це на його особу звернено очі історії. І починає гарячково підсумовувати втрати: «Де й ділася наша солідарність, пропали спільні інтереси. Ми стали дратівливі, єхидні, і найгірше — збайдужіли один до одного. Зустрічаємось, розмовляємо, але що то за зустрічі, що то за розмови?.. Тільки й того, що помічаємо один одного. А ще ж півроку тому, так блискуче зігравши матч-реванш із задаваками із 2-Б класу, ми поклялися в дружбі до могили. Адже ще взимку всі без запізнень приходили на умовлені зустрічі… І довго не розходились… На наших зібраннях ми руйнували старі порядки цього світу, складали нові конституції, встановлювали особливі закони, які мали вберегти нещасну молодь від середньовічної дисципліни, вперто насаджуваної більшістю батьків. Розробляли плани великих спільних походів, що кінчались над річками Замбезі чи Окаванге, на острові Хоккайдо і на берегах озера Урмі… І раптом ухопила нас за горло нудьга та байдужість. Якийсь час ми ще жили ніби в кредит. У школі і в місті пам’ятали про нашу славу, але слава вже почала вивітрюватись, як нашатир із нещільно закоркованої пляшки. Аж поки лишився від неї тільки туманний спогад…
Адам розглядається по лузі. Отам ліворуч, поблизу кущів, три роки тому він люто бився з Богданом. Бився за владу. Богдан був тоді всемогутнім королем не тільки шостого класу, а чи не всієї школи. А трохи далі, он там, де звивисті береги річки утворюють чарівний півострів, зійшлись вони в смертельній битві з грізною бандою Худяка, який прагнув встановити на цьому острові свого диктатуру. Банду розбили вщент, над зеленою стіною шелюги залопотів прапор Спілки Справедливих.
«Треба все це нагадати хлопцям, — жвавішає Адам. — Видно, ще Конопніцька [3] передбачала нашу славу, коли писала: «Славних маючи синів, не загине і країна».
3
Конопніцька Марія(1842–1910) — видатна польська письменниця.
Спершу він хотів зібрати хлопців на горищі, бо горище було справді символічним місцем в історії Спілки. Але після досить прикрої сутички із сторожем Теофілем швидко відмовився від свого наміру. Вдвох із Ягеллом вони вирішили, що про цю історію ніхто не повинен знати. І хоч пан Теофіль,
Отож Адам і обрав луг понад лісом, поблизу півострова, на якому пліч-о-пліч ішли колись у звитяжний бій Справедливі здобувати перемогу і славу. Але сьогодні всім їм до цієї слави якось байдуже. В армії, що колись славилася залізною дисципліною, панує повна анархія.
Чорний кинув пропозицію взагалі відмовитись від зборів, а замість того гарно покупатися. Качур хоч і не підтримав Чорного, проте дозволив собі зауважити, що ноги в нього — свої, не куплені, і що він починає нудитися цією сонячною мандрівкою. Ластатий зайняв зручну вичікувальну позицію. Він примирливо усміхнувся до Адама, такою ж усмішкою обдарував Качура й філософськи заявив, що йому однаковісінько. На боці Гаєвського натомість беззастережно виступили Богдан і Ягелло. Правда, цей виступ був зумовлений винятково особистими інтересами. Богдан підтримував Адама відтоді, як звірив йому свій план втечі до Америки. Ягелло відчував щось на зразок вдячності за появу Адама в квартирі пана Теофіля в найвідповідальніший момент. Якби не Гаєвський, то справа могла б закінчитись у відділенні міліції. І хоча спочатку «письменникові» цього й хотілося (цікаво ж знати, що відчуває злодій, коли його ведуть у міліцію), одначе у вогні подій все літературне натхнепня згоріло дощенту, і з цього попелу, немов птиця Фенікс 1зродився потворний страх.
Ще кілька десятків метрів, і ось уже Казик, що йшов на чолі колони, зупинився над стрімким берегом річки. Тепер тільки перейти через кладку, і за п’ять хвилин вони будуть на чудовій галявині, оточеній широким вінком кленів і дубів.
На тому березі річки, зразу ж біля кладки, стовбичать, чекаючи невідомо на що й на кого, кілька здоровил. Не треба довго до них придивлятися, щоб збагнути, з ким маєш приємність зустрітися. Приємність? Прошу вас, негайно забудьте це слово, в даній ситуації воно, м’яко кажучи, дуже недоречне.
Отой рудий молодик, що насвистує мелодію партизанської пісеньки — капітан футбольної команди, яку Справедливі перемогли в славетному матчі на шкільному стадіоні. Обіч капітана, взявшись руками в боки, наче козачка зібрався танцювати, стоїть грубіян, якого вчитель Минула вивів з поля за недозволений прийом у грі проти Ластатого. А цей у голубій сорочці, який длубається сухою билинкою в зубах? Найкраще його знає Ягелло. Бо саме Ягеллу сказав він того дня таким голосом, яким говорять тільки вбивці: «Коли хоч раз іще проведеш Магду додому, я тебе так віддухопелю, що забудеш, як тебе звуть і коли народився». Така перспектива особливого захоплення у Ягелла не викликала. Що то вже за життя, коли не знатимеш ні свого імені, ні навіть дня народження. Тому він для власної безпеки вирішив обрати тактику тимчасового відступу й чекати сприятливої нагоди для помсти. Може, саме сьогодні й настав великий час розплати?
— Чого ждеш? — підштовхує Богдан Казика, який зупинився й стоїть, не наважуючись ступити на кладку. — Проходь, не заступай дороги.
Казик не обертається, але відчуває — всі Справедливі дивляться тільки на нього. Не любить він бути в центрі уваги, хоча — ніде правди діти — сяку-таку приємність від цього має. Тремтячою рукою береться він за поручень, тремтячою ногою ступає на кладку. Старається не дивитися в напрямку тієї банди з 2-Б, старається нікого не зачепити. Він задивився на швидкоплинну воду, в якій дуже добре видно зграйку пліточок і верховодок, що важко пливуть проти течії.
За Навиком на кладку ступив Богдан Ліпка, за Богданом Качур, за Качуром — Адам… Решта затримались на березі. Може боялися, що дошки тріснуть під їхньою вагою, а може, вчасно відчули, що пахне смаленим, і вирішили спостерігати розвиток подій з безпечного і зручного місця.
Другокласники на тому березі почали гарячково радитись. Ця нарада була дуже коротка. Рудий капітан підсумував її визивним сміхом і сповненою гідності ходою помарширував до Казика. Зустріч відбулася на самісінькій середині кладки, кладки вузенької, на якій не можна було розминутись.