Вождь справедливих
Шрифт:
— Не журися, — голосно мовив Кальош, який дуже любив утішати ближніх, — краще хай буде так, ніж табель з двійкою. Адже Бродзіцька могла залишити тебе на другий рік…
— Для мене це не новина, — не дуже весело відказав Богдан, який ще в початковій школі скуштував, що то значить стати другорічником.
Погодивши ще деякі деталі поїздки, — вони вирішили взяти з собою ковдри й трохи харчів, бо хто із собою носить, той нікого не просить, — учитель запитав, чи не має хто-небудь з хлопців карти Варшави. Але зразу ж збагнув, що запитання не дуже доречне, бо після війни навряд чи надруковано нову карту, а користатися довоєнною — марна річ. Багато вулиць називаються
Хлопці розійшлися по домівках трохи збентежені. Вони раділи, що поїдуть до Варшави, і водночас їм було трохи не по собі від думки, що Богдан не поїде з ними.
Адже ця екскурсія була нагородою за операцію, в якій Ліпка проявив себе одним з найвідважніших і найрішучіших. Він бо ровся, як лев, а тепер вони пожинатимуть плоди його відваги, поїдуть, залишивши його в лінивому, сонному від літнього сонця містечку. Тут слушно буде зауважити, що Справедливі, за винятком Адама, ще в жодній великій подорожі за все своє життя не побували. Казик був колись в Ізбіце — від Красностава кілометрів десять. Ягелло добрався до Рейовця, який хоч і лежав на кілька кілометрів далі, проте його, так само, як і Ізбіце, важко назвати містом, гідним туристського захоплення. Найдалі помандрував Качур… рік тому йому випало поїхати в Люблін. На жаль, Качур не міг добре роздивитись це місто. Він бачив його тільки з вікна автомобіля, яким хлопця завезли до люблінської лікарні. Це було тоді, коли в око попав шматочок стружки і треба було шукати окуліста аж у Любліні.
Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували — правда, зовсім випадково — корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…
На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:
— Хто це зробив?!
Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.
— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.
Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:
— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!
Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.
— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.
— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.
— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.
На уроках Бродзіцької, та й не тільки
Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…
Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:
— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…
Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…
— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.
Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.
— Там… там воно… я його не чіпатиму!
Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.
— Пацюк! Здоровенний який!
— Наче кіт!
— Бридкий дохлий пацюк!
— Це вже не жарти, це неподобство!
— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!
А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.
— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.
— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.
У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.
Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.
І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:
— То хто ж це все-таки зробив?
Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.
— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.
— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..
Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.
— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?