Вождь справедливих
Шрифт:
Адам вийшов з землянки і, перш ніж спільник устиг підхопитися з землі, зачинив двері. Велику, добряче вже заіржавілу клямку було блискавично прикручено мідним дротом.
Застугоніли дошки від кулаків Піжона, який у цю мить, певне, вже перестав бути спільником.
— Не придурюйся, відчиняй, бо гукатиму на поміч!
— Гукай собі. На здоров’я, голубе. Все одно ніхто не почує.
Піжон стогнав, вив, гатив у двері, свистів, неначе справді хотів перевірити, чи його протести будуть почуті, чи лишаться без відповіді. Після цього
— Навіщо ти це зробив?! Ти, варшавський пройдисвіт… Чого ти від мене хочеш?
— Хочу, щоб ти просидів у цьому затишному льоху всю ніч.
— Здурів?! Усю ніч?
— Може, й дві. Ти міг би вийти трохи раніше, але це тільки від тебе залежить.
— Пошкодуєш… Я все тобі відомщу! Кажи, що я повинен робити? Адже за дві ночі тут голодною смертю можна померти.
Адам присунувся до самих дверей і розповів про пацюка.
— Бродзіцька і майже всі хлопці підозрюють Богдана Ліпку, а проте дуже легко здогадатися, хто міг так по-дурному пожартувати. На такі штучки здатні тільки добродії з 2-Б.
— Нічого спільного з цим я не маю! — пролунало з-за дверей, — Я рук до цього не докладав!
Адам відійшов на кілька кроків від землянки, ніби хотів показати, що дуже квапиться і будь-якої хвилини може зникнути. Ще й гукнув:
— Я вертаюсь до міста! Перед тобою довга прекрасна ніч. До ранку постарайся добре все пригадати.
Другокласник знову розбушувався, але землянка була збудована міцно й хоча ніколи раніше не виступала у ролі в’язниці, нині чудово справлялася з цією роллю. Концерт несамовитих криків закінчився так само раптово, як почався. І відразу почулося непокійне:
— Ти ще тут?
— Я затримався на хвилинку, щоб послухати, як ти співаєш, але ти вже скінчив, то я пішов, бувай!
— Стій, не придурюйся!.. Підійди ближче!
Адама охопило хвилювання. Невже й справді наближається очікувана розв’язка? Розв’язка, про яку він міг тільки мріяти? Адже за кілька хвилин йому доведеться випустити з землянки цього охриплого Піжона. Не тільки випустити, а, мабуть, і вибачитись перед ним. Невже справді він так швидко зламався? Все ж таки Миколай добре запам’ятав, не переплутав. Любий Миколай… А може, рано ще радіти? Адже цей белбас, що гатить у двері, ні в чому ще не зізнався. І хтозна, чи зізнається…
— Я справді до цього непричетний, — прошепотів другокласпик, коли Адам знову опинився під дверима. — Щоб мене блискавка розпанахала навпіл, щоб мене гуси заскубли! Щоб я у воду впав і не виплив! Це не я!..
— Я починаю вірити тобі, — невпевнено мовив Адам. — На такого, що носить пацюків, ти не схожий. І взагалі, якби в Ліпки не горіла під ногами земля, я не шукав би винуватців. Але тепер мушу, сам розумієш. Мушу — і знайду!
— Я хотів би допомогти тобі… Бо справді якось по-дурному все вийшло. Тільки як допомогти?.. Я ж нічого не знаю.
— Ти сам назвав мене пройдисвітом;
Другокласник довго мовчав. Мабуть, замислився над своїм дурним становищем.
— Клапоть паперу в тебе знайдеться? — обізвався він нарешті.
— Знайдеться… Навіщо тобі?
— А олівець?
— Теж є. Заповіт хочеш написати?
— Просунь у щілинку. Я напишу прізвище, яке тебе цікавить.
— А сказати не можеш?
— Нема дурних. Якщо я напишу, то зможу перед усіма поклястися, що не зрадив, що й слова не сказав. Бо я таки й не скажу, хто це зробив. Хоч убий — не писну навіть. Ну, давай папірець. Зараз я тобі все намалюю.
Справа з дохлим пацюком набрала великого розголосу. Про неї вже знали всі. В гімназії тільки й розмов було, що на цю тему. На перервах двері 1-А не зачинялися. Деякі учні докоряли: «Цей пацюк був речовим доказом… Яке право ви мали винести його з класу? Адже кожному, хотілося його, побачити…» Іншим вистачало розповіді про вчорашню подію. Питали про найменші подробиці і, почувши відповідь, реагували вигуками захоплення чи обурення.
А що практичної можливості побачити пацюка вже не було, то вирішили пильніше придивитися до Богдана. І знову лунали слова осуду й слова схвалення.
— Молодець Ліпка, таке придумав!
— Дурень, підкидати дохлих пацюків — забавка для дошкільнят!
— Дісталось Бродзіцькій, уявляю, як вона кривилася.
— Коли такі жарти чинять для того, щоб помститися, це вже не жарти, а неподобство…
— Будуть з Ліпки люди…
— Пропаде цей Ліпка ні за цапову душу…
— А я б потиснув йому руку…
— Дав би я йому потиличника, щоб знав…
Спочатку Богдан не звертав уваги на бучу, що зчинилась навколо нього. В кожному разі, він старався не помічати ні тих, хто вбачав у ньому героя, ні тих, хто погрожував потиличником. Однак через деякий час — було це, здається, на третій перерві, — роль героя перестала його тішити. Вискочивши з-за парти, він рикнув, як лев:
— Дурні! Сенсації вам захотілося? Йолопи!.. Геть звідси, бо зараз таке вам влаштую, що на вчорашнього пацюка будете схожі!
І зразу ж він утратив союзників. Тільки небагато хто з них, найпоблажливіші, казав із ноткою співчуття в голосі: «Ви дивіться — зламався бідолаха; завжди був такий сміливий, такий непохитний, а тепер — якась мокра курка. Гляньте на нього, не хлопець, а жалюгідний істерик! Біда, та й годі!»
Настав урок польської мови. Всі в класі чекали на вчительку з таким напруженням, ніби вона мала принести в класному журналі судову справу і вже готовий вирок. Коли Бродзіцька зайшла клас, усі мимоволі глянули на Богдана. Ображений на всіх і на цілий світ, він навіть не підвівся. Підпер голову кулаком і тупо дивився на чорний прямокутник класної дошки.