Вождь справедливих
Шрифт:
Якби побажання кондуктора, висловлені на адресу літнього сивого добродія, могло зараз справдитись, останній сю ж мить перетворився б на маленького безпорадного пуцьвірінка, оточеного зграєю голодних котів.
Крізь відчинені вікна запахло водою. Поїзд в’їхав на міст. Темна глибока річка рівною смугою розтинала розлогі луки.
— От ми вже й дома, — сказав моряк, не встаючи однак з лави.
Справді, за кілька хвилин проминули зруйноване передмістя Щеціна й завершили цю свою божевільну подорож. Часу на обговорення деталей останньої операції вже не було. Та й моряк дуже ускладнив їм усі переговори. Не могли ж вони допустити,
На вокзалі, тільки-но вийшли з поїзда, зразу стали ланцюжком уздовж перону. Останньою ланкою цього патруля були вчитель і Адам. Вони саме спускалися в тунель, аби перекрити вихід у місто, і Адам питав учителя, що буде, коли Богдан не приїде цим поїздом або й взагалі сюди не з’явиться, а повернеться з Познані до Варшави, — аж раптом пролунав дикий вереск Казика:
— Ось він! Ловіть… тримайте… стій! Не будь ідіотом! Ми для тебе… ми по тебе!..
Очевидно, Казикові слова не переконали Богдана. Він зупинився лише на секунду. Стільки часу йому потрібно було, щоб подолати розгубленість, викликану раптовою появою Казика Врубеля. Правда, потрясіння було сильним, але страх перед кондуктором — сильніший.
— Сам ти ідіот, пусти! — гарикнув Богдан і без особливих зусиль вирвався з обіймів Казика, який верещав щораз голосніше.
Але кінець великої пригоди невблаганно наближався. І ні перемога над Казиком, ні раптова задишка кондуктора, що біг дедалі повільніше, нічого змінити вже не могли. Бо зненацька перед Богданом, який біг, нахиливши голову, виріс найнебезпечніший супротивник, добре натренований, спритний і дужий, — учитель Микула. А біля нього Адам Гаєвський…
Богдан намагається вдатися ще до однієї хитрості. Він зупиняється на великій швидкості, ніби в підошви його сандалів умонтовано найнадійніші гальма. І зразу ж — блискавичний ривок ліворуч. Вдасться чи ні? На жаль, не вдалося… Велика рука вчителя залізними обценьками зімкнулася на плечі втікача. Кінець усьому…
— Погрались, Богдане, і годі. Ми вже всі добряче наморилися; годі тобі дуріти, лобуряко!
Богдан перестає пручатись. Опускає голову, наче приречений до страти, якого ведуть на ешафот. Більшої ганьби годі й чекати, скотився він на самісіньке дно… А так чудово все складалося… він усім їм хотів показати, чого вартий, здійснити вікопомний учинок… І ось як це виглядає, будь ласка: усміхнені пики Справедливих, що накрили його, мов безпорадне немовля, гурт цікавих, що росте з кожною хвилиною. Перешіптування, розмови: «Що він зробив? Це, мабуть, якийсь злодіяка». І ще цей кондуктор… Іде до нього з міною Наполеона.
— Дякую вам за допомогу, — каже Наполеон у формі залізничника. — Вирвався в мене цей негідник… ще трохи, і втік би… Зараз покличу міліціонера.
— Навіщо? — питає вчитель Микула і, ніби підкреслюючи, що втручання властей тут зайве, знімає свою важку долоню з плеча Ліпки. Богдан вільний, але він ні про яку втечу вже й гадки не має. Коли вже цілий світ довідався про його плани, то втеча позбавлена будь-якого сенсу. Нехай буде, що буде.
— Він без квитка їхав! — вигукує кондуктор. — А ви хто такий, що захищаєте цього негідника?
— Я вчитель цього хлопця. Ми саме й чекали тут на вас, щоб заплатити за квиток.
З блокнота Ягелла.
Нічний похід.
Мученицький стовп.
Від того часу минуло три тижні. Не можна сказати, що це був якийсь особливо бурхливий період. Але й канікулярною ідилією теж його не назвеш. Блокнот Ягелла поповнявся новими
«Наша подорож закінчилась напрочуд успішно. Ми здобули Варшаву, Щецін, після шаленої погоні взяли в полон Богдана, проявивши при цьому неабияку волю й залізну витримку. Однак я чомусь більше ніж певен, що, якби не моя присутність, наслідки були б вельми нікчемні. Вплив на психіку товаришів — моя спеціальність».
«Казик Врубель дедалі більше переводиться на пси. Напускає на себе солідність, але це ніяка не солідність, а всього-на-всього страх. Важко збагнути, звідки в одній людині береться стільки літрів страху. В Казикових жилах тече не кров, а чорний розпач».
«Зате наш загартований мандрівник, Богдан, занедужав на недовір’я. Його справу ми залагодили просто по-рицарськи. Увага: тут теж моєї заслуги найбільше. Вчитель надіслав з Варшави телеграму Богдановому батькові: «Богдан з нами. Все гаразд». Ця телеграма — теж моя ідея. Останнім часом ми почали готувати Богдана до переекзаменовки з польської мови. І знову на моїх плечах найбільший тягар. Моє сумління несе найбільшу відповідальність. До кого Бродзіцька має найбільше довір’я? Звичайно ж, до мене. І цілком слушно. Не знаю напевне, чи в історії нашої гімназії був коли-небудь такий здібний полоніст, як я. Коли говорити про Адама, то я мушу з повною відповідальністю визнати: акції його катастрофічно падають. Якщо дивитись на все це об’єктивно, то саме я повинен тепер узяти в свої руки долю Справедливих».
«Я сказав би про це при всіх, але Адам може з помсти вибовкати ту нещасливу таємницю щодо горища.
Я згадав про ту відчуженість Богдана. В Красноставі ніхто не знає про його втечу до Щеціна. Тримаємо язики за зубами. Якби тільки Ластатому не закортіло комусь похвалитись! Директор гімназії знає лише те, що Ліпка поїхав з нами до Варшави. Вчитель Микула згладив усю цю справу, але хтозна, чим усе це скінчиться. Богдан став буркотливим, зовсім не виявляє нам вдячності за те, що ми врятували його від жахливої біди. Подумати тільки — через нього ми мусили скоротити наше перебування в Варшаві аж на чотири дні. Адам ходив по Варшаві і вдавав із себе повстанця. Показував усе так, наче сам був генералом: отут стояла барикада, тут спускалися в підземні канали, тут був госпіталь повстанців. Аби я стільки бачив і пережив, як він, то написав би не одну книжку на цю тему. Мабуть, природа не дала йому таланту… Правда, розповідає цікаво, але розповідати — то не штука».
«Микула — молодець, учитель — те, що треба. Такі рідко трапляються, тому особливо на цьому наголошую».
«Схоже на те, що цей дженджик з 2-Б, якого Адам замкнув тоді в землянці, привселюдно заявив, що незабаром хай дехто начувається… Це— камінчик у наш город. Налякали, де ж пак… хіба що страхополоха Казика. В усякому разі побачимо, що з того вийде…»
«Спеціальний запис: я повинен присвятити Варшаві особливі урочисті, святі години роздумів. Колись я бачив знімки руїн, слухав різні розповіді, читав книжки й статті, але про це не напишеш і не розкажеш. Минуло вже майже три роки від часу визволення столиці… вже три роки! Ні, не вмію, не можу говорити. Уламки, руїни, кладовище будинків, пекло нищення… що там робилося!