Вождь справедливих
Шрифт:
— Все… відімкнув, — прошепотів Ягелло.
— Нарешті! Ура! — і собі прошепотів Адам.
Вони ввійшли в повітку, забувши про небезпеку. Жовте кружальце світла від ліхтарика квапливо поповзло по захаращеному приміщенню. Ящики, кошелі, копичка сіна, драбина, лопати, пеньок для рубання дров і величезна сокира, порожні клітки для кролів, скляні банки, штабель струхлявілих дощок…
— Де шукати? Де воно може бути?
У дверях з’явилися якісь постаті. Адам миттю загасив ліхтарик.
— Хто там? — крикнув Ягелло, ховаючись за копичкою сіна.
—
— Це ми…— уточнив Качур. — Ми чекали, пильнували, були напоготові.
— Якби щось помітили, зразу б дали вам знати, — заявив Чорний з дуже підозрілим ентузіазмом.
Ягелло поспішно виліз із своєї ненадійної схованки і сердито гримнув на Чорного:
— Вивалюй з повітки і пильнуй, коли ти такий добрий спостерігач… Знайдемо скарби капітана Антося й без твоєї допомоги.
Чорний пробує протестувати, але скоро заспокоюється, збагнувши, що роль вартового має багато переваг. Вдаючи розгніваного, він виходить на подвір’я. Тут безпечніше. Якщо поблизу з’явиться ворог, Чорний зможе першим подати сигнал до втечі.
А в повітці тривають гарячкові пошуки. Хлопці бігають, натикаючись на ящики й дошки, перекидають порожні пляшки, які так жахливо бряжчать, наче хочуть підняти на ноги не тільки капітана Антося та його батька, не тільки жителів вулиці Червоного Хреста, а й усіх доброчесних громадян містечка.
Ягелло зупиняється посеред повітки.
— Це десь праворуч мало бути, — каже він. — Тепер я пригадую: велика стара скриня, накрита подертими ковдрами.
— Є стара скриня…
— Але немає ковдр…
— Ось якісь ковдри лежать…
— Але немає скрині…
— Скриня поряд стоїть… може, ковдри зсунулись, треба відкрити…
— Піднімемо віко. Перевіримо! — гукає Ягелло. Зараз він тримається так вільно, ніби нишпорить у власній комірчині. Здається навіть — якби зараз у повітку зайшов батько капітана Антося, Ягелло з обуренням закричав би: «А ви чого сюди прийшли? Хто вам дозволяє заходити о цій порі до повітки? Яке ви маєте право заважати нам?»
Але ні Антось, ні його батько не збираються псувати Ягеллу такого чудового настрою. Навіть собака, що досі виявляв своє глибоке невдоволення з приводу появи на сусідньому подвір’ї якоїсь підозрілої зграї, раптом затих, мабуть, вирішивши: він зробив уже все, що можна, аби попередити сусідів про небезпеку.
Отож тиша довкола стояла повна і майже урочиста. Хлопці нахилилися над скринею, поклали руки на масивне, оббите бляхою віко, але бояться підняти його. Бояться розчарування. Більш нетерпеливим виявився Адам. Він дав знак відкривати. Таємниця скрині перестала існувати. Світло Адамового ліхтарика вдирається всередину.
— Мотузки… рюкзаки… гасові лампи, — схвильовано шепоче Ягелло і раптом починає плескати в долоні, наче він у театрі.
Цілу ніч Казика мучили кошмарні сни. Та ще до того, як кімната виповнилась чотириногими потворами, кожна з яких мала голову, дуже схожу на голову капітана Антося, Казика почало гризти сумління: «Я лежу на м’якій постелі, дивлюсь у стелю,
Саме з цими думками Казик і заснув. Він ще і ще раз промимрив: «Чому я не серед них?» — і ось у кімнату вдерлися гидкі почвари. Про оборону годі було й думати. Крилате страховисько — ватажок цієї зграї — уїдливо усміхнулося до Казика і вп’ялося в нього своїми пазурами. На друзки розсипалася шибка, розбита могутнім крилом. Казик з жахом глянув униз. Вони піднімалися над містом. Двоповерхові будиночки були тепер схожі на кольорові кубики.
— Зараз я тобі покажу твоїх геройських товаришів! — заверещало страховисько і почало пікірувати.
— Я впізнав тебе! — закричав Казик, гамселячи кулаками по крилах почвари. — Я зразу тебе впізнав. Капітан Антось… Так я й скажу на суді! Заслужена кара на тебе чекає, звироднілий капітане!
Тепер вони були майже над самою землею. Дерева, річки, величезні болота. І на цих болотах Казик помітив Адама, Ягелла, Качура і кількох інших хлопців. Адам повільно тонув у твані. Побачивши страховисько, благально закричав:
— Змилуйся! Присягаюсь — я буду слухатись тебе! Тільки витягни мене звідси!
— Я вам товариша приніс! Вашого Казика! — заверещало страховисько. — Розважайтеся разом. Хлюпайтесь, любі, в цьому болоті…
І Казик упав на середину болота. Зненацька його огорнула густа чорна ніч. Він став задихатись…
Прокинувся Казик долі, біля ліжка. Ковдра так щільно обкрутилась навколо нього, що, вивільнившись з неї, він довго й жадібно ковтав повітря, наче витягнена з води риба.
Після цього страхіття минуло вже кілька годин. Але Казик і досі не оговтався. Обережно ступав по підлозі, ніби боявся, що вона раптом розверзнеться і під нею буде багниста безодня, нервово розглядався на всі боки. Казикове обличчя було таке мученицьке та стурбоване, що мати запропонувала йому негайно лягти в ліжко й поспати.
Спати? В ліжку? Досить було тільки на мить подумати про сон, як на порозі з’являвся капітан Антось, махаючи крильми й прикладаючи потворні пазурі до кашкета…
Тікати звідси! Тікати якнайшвидше! Досі Казик завжди кепкував із себе, коли бачив страшні сни, але сьогоднішній здався йому підозрілим. Треба перевірити, чи капітан Антось на чолі своєї зграї троглодитів не приготував часом якоїсь несподіванки…
«Всі ми тонули в болоті, — думав Казик, хутко йдучи через зарослий бур’янами, занедбаний садок, названий «Мавпячим гаєм», — щось у цьому має бути. Може, Адамів похід закінчився невдало? А може, міліція вже шукає винуватців крадіжки? Як же низько впали Справедливі… адже був такий час, коли ми хором повторювали четвертий пункт свого великого Статуту: «Хто краде, той буде прилюдно затаврований!»