Вождь справедливих
Шрифт:
— Він живий?
— Лікаря, негайно лікаря!
— Молодець хлопчина…
— Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.
— Займіться дитиною…
— Хлопця треба в лікарню.
— Машина… машина на шосе… зупиніть…
Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.
Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували
Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.
— Буде жити! Криза минула! — вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.
Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»
Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»
Спринтерський біг трьох Справедливих. Качур стомлений найменше, він виривається на кілька метрів уперед. І перший помічає Богдана, що стоїть біля вікна. Він горлає так голосно, що його чути, мабуть, на всій вулиці: «Добра звістка! Хай живе Казик! Буде жити! Найгірше минуло!»
Згодом вони вчотирьох біжать до Кальоша. А потім уп’ятьох До Чорного, потім ушістьох до Ластатого. А ще пізніше семеро Справедливих з’явилися на Магдиному подвір’ї. Але Магда вже про все знала, та й весь Красностав, мабуть, знав, що Казикові Врубелю вже нічого не загрожує, що герой, про якого писали газети, щасливо пережив найбільшу в своєму житті небезпеку.
Увечері Справедливі зустрілися в Гаєвського дома. Протягом кількох днів головною темою їхніх розмов був, певна річ, Казик, але тепер ця тема набрала особливої привабливості. Спочатку був геройський вчинок… тепер настав щасливий кінець.
Вони пережили три страшенно довгі й кошмарні ночі. їх мучили докори сумління: вони запідозрили Казика в зраді, звинуватили в боягузтві, повернулись до нього спинами. А він усіх їх перевершив сміливістю. І не зрадив!
Через кілька годин після трагічного випадку, коли, приголомшені, вони стояли у приймальні лікарні й чекали на жахливий вирок, який міг прозвучати будь-якої хвилини, коли здригалися від хвилювання щоразу, як відчинялися двері, і з надією дивились на лікарів, що проходили мимо, Ягелло раптом розпачливо вигукнув:
— Це моя провина… тільки моя! Плюньте мені в обличчя! Я хотів усе звалити на Казика, щоб відвернути від себе всі підозри. Вибовкав усе Магді, а вона сказала Антосеві. Тепер ви вже знаєте, хто зрадник.
Богдан підскочив до нього, трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.
— Ах ти, нікчемний
У приймальні зчинився неймовірний рейвах, бо й інші хлопці рвалися покарати Ягелла по заслузі. Тільки Адам і Ластатий стримувались, намагаючись перешкодити учасникам самосуду.
Це було три дні тому. Але в нинішній урочистий момент про злочин Ягелла забули. Зараз вони ладні пробачити ще й більші гріхи. Говорять про Казика. У малому тілі великий дух. Говорять про Казика. Ніхто й ніколи ще в їхньому місті не здійснив більшого подвигу. Говорять про Казика. Хоробрий, як лев. Мудрий, як Сократ. Чуйний, великодушний і благородний.
Раптом виявляється, що в Казика ніколи не було ніяких вад; те, що часом називали вадою, при трохи глибшому аналізі ставало великим достоїнством. Золота людина — цей наш Врубель! Джентльмен, Монте Крісто, Орлиний Кіготь і взагалі…
— Ми пишаємось тобою, пишаємось, як не знаю ким, — прошепотів Ягелло, опускаючи голову й не наважуючись глянути на Казика.
Казик швидко-швидко закліпав повіками, безпорадно скривився. ніби збирався заплакати. Вираз обличчя в нього був не геройський.
— Що ж я міг ще зробити, хлопці? Іншого виходу не було. Я не мав вибору. Адже я мусив рятувати… адже кожен би так само…
Зайшов лікар, знайомий лікар, який рік тому вилікував Адамового батька. Він дуже уважно й турботливо подивився на Казика.
— Годі вже, хлопці… дайте йому відпочити. До нього ще кілька візитів буде.
— Ми вже йдемо, пане лікар! — вигукнув Адам. — Нам тільки ще одну важливу справу треба залагодити.
— Яку ви там ще новину вигадали? — занепокоївся лікар і подивився на них з неприхованою підозріливістю.
Новину? Можна й так назвати. А втім, якби хтось рік чи навіть місяць тому висунув таку пропозицію, то в найкращому випадку його зустрів би дружний сміх. Учора ввечері ніхто не сміявся. Адамові слова вислухали з повною повагою, а Богдан Ліпка був такий зворушений, що аж глибоко зітхнув. Обговорили деталі. Продумували кожне слово. Адже цей історичний документ мав звучати урочисто.
— Ну, починай, Адаме… А може, тобі води принести? — занепокоївся Качур цим надто тривалим мовчанням.
— Сам напийся, — буркнув Гаєвський. Він кілька разів кашлянув, ніби хотів випробувати силу й можливості свого голосу. На жаль, голос не прозвучав у всій своїй красі, і урочиста промова почалася майже пошепки:
— Ось, Казику, у нас один документ. Написали ми його тушшю на справжньому глянсовому папері. Можеш перевірити. Тут усі наші підписи. Може, для тебе це не така вже й велика радість… ти став дуже знаменитим… що тобі там якісь дворові почесті. Але ми… але нам здається… ми сподіваємось, що, може, це тебе порадує. Три роки тому ми створили Спілку Справедливих. Пам’ятаєш? Цей наш початок був трохи смішний. Згодом всяк бувало: і під конем і на коні. Ми сварилися, доходило й до бійок, але жити один без одного не могли.