Вождь справедливих
Шрифт:
Антось.О, вони теж тут…
Богдан.Кланяємося дохлим пацюкам… Що чувати, чи здорові тато й мама?
Піжон.Ви що, теж у підземелля?
Адам.Ні, ми на Мадагаскар…
Антось.І туди вам найближче?
Качур.В цьому погребі всіх пацюків уже знищили. Нічого вам тут шукати…
Піжон.Ми думали, що знайдемо тут свої рюкзаки… (Це була явна провокація, бо й Піжон, і його товариші тримали рюкзаки в руках).
Адам.Рюкзаки були в іншому
Тенісист.Господар тут, правда, Качур, але ви теж були у нас із візитом.
Антось.Моя повітка була для шановних Справедливих гостинніша. Ви погано виховані.
Богдан.Щоб ти знав, пацюче, я в твоїй повітці не був і запевняю тебе: цього порога ти теж не переступиш.
Качур.Звідки ви дізналися про цей хід, хто вам сказав?.. Назвіть нам ім’я зрадника, і ми дамо вам спокійно піти звідси.
Антось.Ми зовсім не збираємося звідси йти. Підвали — не ваша власність.
Качур.Зате погріб — моя власність.
Піжон.Приватна власність? Адже це капіталістичний пережиток. Оці гарні рюкзаки теж були нашою власністю, а ви прийшли по них, як по свої.
Богдан.Адаме, скажи їм, щоб вони звідси хутенько забиралися… я попереджаю, бо за хвилину тут діятимуться жахливі речі.
Антось.За хвилину? Ну, то в нас іще багато часу, можемо побалакати?
Але саме тепер раптом стає тихо. Закінчились погрози на словах, почалась психологічна битва. Хлопці стоять один навпроти одного, грізно насупившись, гнівно стиснувши губи. Хто почне перший, хто перший відступить? Чиї нерви виявляться міцніші? Пальці стискаються в кулаки, напружуються м’язи… серце в кожного б’ється зараз так швидко й гучно, як бойовий барабан, що кличе в атаку.
Ягелло, який досі стояв у глибокому резерві під самою стіною, помалу пересувається в напрямку першої лінії фронту. Це аж ніяк не означає, що «письменник» вирішив прийняти на себе перші удари ворога. Зовсім навпаки, в душі «письменника» саме народилися дуже гуманні й мирні прагнення. Ягелло зупинився біля Богдана й Адама.
— Облишмо, — шепнув він, — можна ж якось домовитись… Навіщо це кровопролиття?
— Геть! — загорлав Богдан.
— Геть! — приєднався до цього вигуку капітан Антось, даючи зрозуміти: ніякі мирні переговори його не цікавлять.
І тоді Ягелло наважився на останній відчайдушний крок. Він підскочив до дверей, зачинив їх і, припавши до них усім тілом, розпачливо закричав:
— Через мій труп!.. Тільки через мій труп ви сюди зайдете!
Тут треба сказати, що двері Качурового погреба збиті з не дуже товстих дощок. І шпарини між цими дошками достатньо широкі, щоб капітан Антось і його гвардія могли добре бачити все, що діється в погребі. А діялися там дуже цікаві речі. Ягелло мужньо відбивав атаки Богдана, який, виючи: «Вперед! Бий рудого Антека!» — силкувався відчинити двері. Між Ліпкою та Ягеллом втиснувся Адам, намагаючись утихомирити збунтовані ряди свого війська. Качур, очевидно, не був певен, що Гаєвський чинить правильно, бо вхопив його ззаду за піджак і енергійно зашарпав, повністю стаючи на бік Богдана. Ще й супроводжував свої дії бойовими вигуками: «Молодець, Богдане! Хай живуть відважні! Провчимо цих дохлих пацюків!»
Становище Ягелла з кожною миттю ставало трагічніше. З одного боку на нього напирав Богдан, рішуче підтримуваний Качуром, але й капітанові Антосю кінець кінцем набридла бездіяльність. Він просунув руку в щілину між дошками й почав штурхати в спину прибічника миру, а той повторював, як заведений» одні й ті ж слова: «Через мій труп… через мій труп…»
Друга лінія
7
Рейтан Тадеуш(1746–1780) — польський державний діяч. Ввійшов історію як палкий противник розподілу Польщі на сеймі 1773 року.
8
Матейко Ян Алоїз(1838–1893) видатний польський живописець, автор багатьох історичних картин.
Рейтан відбивається з останніх сил. Вже кинувся в атаку Чорний, трохи присоромлений своєю бездіяльністю, вже Піжон почав наслідувати свого ватажка, штрикаючи Ягелла в спину кінцем гуральської палички, вже лунає бойовий клич, вириваючись із грудей двох армій…
І коли Ягелла нарешті відірвали від дверей, Богдан побачив перед собою не лице капітана Антося, а лице пана Новацького. Качурів батько блискавично оцінив ситуацію. І рішення прийняв теж блискавичне: припинити неподобство. Колись він був добрим солдатом і ніколи — дипломатом, тож, знехтувавши дипломатію, схопив за комір Піжона й капітана Антося й енергійним рухом відкинув їх назад. Авангард ворога був досить швидко ліквідований, і тепер настала черга Справедливих. Качур, правда, намагався втишити гнів батька, розповідаючи якісь казочки про потребу обстеження підвалів, але пан Новацький мав про цю незакінчену операцію і про сутичку, якою вона почалася, свою власну думку.
Тож довелося Справедливим тікати з погреба, як щурам з корабля, що тоне. На прощання пан Новацький погрозив кулаком і суворо попередив:
— Якщо ще когось спіймаю, начувайтесь, таке влаштую, що довіку пам’ятатимете!
Коли всі зібралися в своїй комірчині, Ластатий раптом згадав про кайло:
— Залишив у погребі… мені батько голову відірве.
— Більше нема про що журитися? — зневажливо скривився Ягелло. — Ми пережили справжній тайфун, всі нещастя звалились на наші голови… зрадник спокійно ходить собі по вулицях, а ти белькочеш про кайло.
— Який зрадник? — запитав Кальош, що досі не оговтався від надміру переживань.
— Який? — Ластатий іронічно всміхнувся. — Полічи, скільки нас… Семеро… Кого нема? Хто не прийшов у погріб? Хто показав дорогу капітанові? Тепер уже все ясно, але я не хочу вимовляти це ім’я, бо мені язик стане кілком.
У вікнах будинків відбивалося криваве проміння призахідного сонця. Тротуари були ще теплі від полуденної спекоти. Легенький вітерець приємно холодив обличчя. По не дуже чистій, вибоїстій вулиці бродили бездомні собаки.
Всіх цікавило, до ділася гвардія капітана Антося, але недавні зухвалі напасники, очевидно, вирішили тим часом вдатися до іншої тактики. Вони зникли так само блискавично, як і з’явилися біля Качурового погреба. І вся ця подія могла б здатися якимсь лихим сном, якби не пошматована сорочка Ягелла, що була німим свідком гучного конфлікту. Це була справжня трагедія: спершу у них забрали рюкзаки, а потім нахабно розкрили їхню святу таємницю. А вони так пишалися цим входом в підземелля!
Адам уважно спостерігає замислені обличчя товаришів. Неважко здогадатися, що їх зараз найбільше хвилює, не дає спокою.