Втеча звірів або новий бестіарій
Шрифт:
— Але добре, що ми її випустили! Вона така щаслива…
Вітер обривав пожовкле листя з дерев і воно летіло туди, куди він наказував. Втрачаючи листя, ліс порожнішав і ставав прозорішим. За тією прозорістю ховалася зелена стіна сосен. Гриби з примхливо вигнутими шапочками і на тонких ніжках стояли купками на пеньках, наче пасажири корабля, що зібрався тонути.
— Але ж це осінь! — обурилася Доня.
— Сам не знаю, що це таке, — знизав плечима Каспар. — Йшли — і раптом потрапили в осінь. Але ж ми подорожуємо
— Я люблю осінь, — сказала Доня, — але чому вона так швидко настала?
— Може, ми ще повернемось в літо.
Втішивши себе, діти пішли стежкою.
Вона привела їх до соснового лісу й вони опинилися в сірій сутені, повній висхлих гілок і опалої хвої, бо тільки зверху сосни були зелені, а внизу поміж мертвих сучків плуталось павутиння.
І не було кого спитати, бо восени птахи відлітають у теплі краї. Але й цей ліс минув: почалися дрібні безлисті дерева, а далі вони помітили синюватий дим від багаття й почули запах печеної картоплі. Стежка вела просто до багаття, тож гріх було відмовитись від такої оказії.
Вогонь горів у затишному місці, з трьох боків оточеному кущами терну й шипшини, на яких поспіли ягоди.
— Добрий день! — привітався Каспар.
— Вітаємо! — відповів… кіт Фелікс, трохи змарнілий, але такий же ввічливий, як там, у Зимовому домі.
Доня ладна була кинутися до нього, але Фелікс був не сам. Коло вогню сиділа бабуся, замотана сивою хусткою. І ще троє псів у реп’яхах, чорне цуценя і дві кішки тигрястої масті.
— Доброго здоров’ячка! — приязно мовила Бабуся. — Просимо до вогню.
Діти подякували й сіли на цурпалку дерева.
— Може, вам дров назбирати? — спохопився Каспар. — Вогонь пригасає…
— Цей вогонь загасне тоді, коли ми йому скажемо. Не турбуйтесь, юначе, а поки печеться картопля, розкажіть, коли ваша ласка, звідки йдете.
— З літа, — відповів Каспар. — Ще вчора було літо, а нині вже осінь…
— Це мої колишні друзі, — сумно мовив Фелікс, — Каспар і Філія. Ще не так давно ми сиділи коло каміна в Зимовому домі, а потім зла доля в образі Алегорії розлучила нас.
— Так, ти розповідав про це, Матросе, — кивнула Бабуся.
— Він же не Матрос, а Фелікс! — здивувалась Доня.
— Хіба я не маю право вибирати собі ім’я? Я вже давно не щасливий. Тож вирішив стати матросом на Кораблі, який відпливе разом з моїми друзями, — і він показав на псів-котів, що уважно прислухалися до розмови.
— А я буду юнгою! — дзявкнуло чорне цуценя й підставило голову Бабусі, щоб та почухала.
— Негоже зрікатися свого імені… Краще вже зовися Матрос Фелікс.
— Я поміркую над твоєю пропозицією, Каспаре.
Виглядало так, ніби вони втрапили до чужого товариства. Доня розгубилась. Каспар крутив у руках суху бадилину, аж доки вона розсипалась. Врешті Бабуся над ними змилувалась:
— Вітер західний. Коли б дощу не було. А йти ще далеченько.
— Певно ж, є у вас хатка, — обережно Я озвалася Доня.
— Нема. Ми — безхатні.
— Ми
— Скоро побачите, — втішила Бабуся. — А як побачите, то скінчаться ваші мандри.
— Про це в Книзі написано, — кивнула Доня.
— А як ви стали безхатні, Бабусю? Даруйте за нескромне питання, — поцікавився Каспар.
І Бабуся розповіла. Коли б вона взялася пригадувати усе своє попереднє життя, їх застала б ніч, бо бабуся була дуже старенька. А так вона досить швидко розповіла.
Історія безхатньої Бабусі
Жила вона в маленькій хатці, як кожна бабуся, тільки хатка ця була на четвертому поверсі. Як бачила десь покинуте напризволяще цуценя чи котеня, то брала до себе. Дуже швидко там стало тісно і пенсії не вистачало на харчі. Але якось перебивалися. Сусідам тим часом дуже не подобалося Бабусине сімейство. Вони вважали мало не злочином, що бідні тварини живуть на четвертому поверсі. Вони наказали, щоб Бабуся порозганяла котів-псів, залишивши собі одного, якщо вже не може без них. На те вона відповіла, що, якби кожен узяв до себе котика чи собачку, то проблема зникла б. Дехто з добрих людей узяв до себе котів-псів, а шестеро лишилося з нею. І Бабуся мусила покинути хату. Так вони собі мандрували, аж доки зустріли Матроса.
Ото і вся розповідь. Чого їй бракувало, міг сказати тільки Фелікс.
— А де Альфред? Залишився в Зимовому домі?
— Я не належу до тих, хто залишає друзів напризволяще! — пихато відповів Фелікс, і коти-пси осудливо зиркнули на Доню.
Бідне дівча почервоніло, а Бабуся лагідно усміхнулась:
— Альфред у мене в футлярі з-під окулярів.
Пошпортавшись у кишені камізельки, вона витягла звідти зелену коробочку.
— О, кого я бачу! — зрадів Альфред.
— Я дуже рада. А хто залишився у Зимовому домі?
— Ніхто! — так само радісно вигукнув павук. Ми перетворили його на дерево, щоб там, бува, не оселились якісь заброди.
— І ви не думаєте туди повертатися?
— Я ж самітний. За мною ніхто не заплаче, якщо я попливу на Кораблі.
Тут поспіла картопля, і дівчинка почала її роздавати, обпікаючи собі руки. Вона вирішила не сердитися на Фелікса, бо за такої мандрівки гарний настрій міг зберегти лише Альфред, що відбував її у футлярі для окулярів, вистеленому м’якеньким оксамитом.
Котам-псам було, власне, байдуже до Корабля. Їм, безхатнім, мріялось про теплу місцину, де є що їсти. Тільки Бабуся опікувалась ними. Каспар вів стареньку під руку і вони стиха про щось розмовляли.
Доня час від часу брала на руки цуценя, але воно було дуже непосидюче і раз у раз намагалося лизнути її у ніс. Вони вже так довго йшли, що могли незабаром прийти в зиму. Останній раз ночували в скирті соломи, де було багато мишей. Коти-пси гарненько під’їли і дехто навіть погодився, що тут можна жити. Але Матрос Фелікс зневажливо кинув: