Втеча звірів або новий бестіарій

Пагутяк Галина

Лев зіскочив з постаменту і потягся. Видно, він відлежав собі боки, бо аж застогнав. Лише тепер Доня помітила, що левові бракує половини хвоста. Вона не вважала це великою вадою, однак невідомо, що думав з цього приводу сам лев. Якось неохоче він поплівся темною алеєю.

— Чому ти з ним не заговорив?

— Сам не знаю. Ці кам’яні леви дуже горді. Щось мене спинило.

— Мене спинило те, що в нього нема половини хвоста. А для чого левам хвіст?

— По-перше, відганяти мух, по-друге, для рівноваги, як коту, а

по-третє, щоб висловлювати гнів.

— Бідний лев… — зітхнула Доня.

— Мені траплялося бачити левів без лап, навіть без голови. Людям байдуже, що такий лев не може виходити вночі.

— Ти так усіх жалієш, Каспаре. Ти — справжній лицар. Я раніше думала, що лицарі увесь час б’ються з велетнями й чарівниками.

— Є різні лицарі. Щоб когось захистити, не конче битися. А тепер скажи, що б ти хотіла побачити?

— У цьому місті є звіринець? Я ніколи не бачила левів.

— О господи! — звів очі догори Каспар. — Клянусь Єдинорогом, це тяжке випробування для мене, але я мушу!

— Якою це ти мовою говориш? — поцікавилась Доня.

— Мовою лицарів. Колись вони жили в цьому місті.

3

Не було кого спитати, де звіринець, аж нарешті їм під ноги впав чорний кіт. Звідки впав, невідомо, бо всюди було темно. Бідний котисько вельми злякався, натрапивши на людей, що могли відібрати і з’їсти риб’ячу голову, яку йому пощастило роздобути. Кіт припав до землі й загарчав, ніби лев. Втекти він не міг, тому ставив вуха, щоб послухати, у чому справа. ’ Каспар нахилився до нього і щось прошепотів.

— Мдезнаю, «і буркнув кіт і випустив з писка рибу, притиснувши її грубою лапою. — А шо таке?

Доню здивувало, що кіт розмовляє, як декотрі невиховані хлопці.

— Може, познайомимось? — запропонував Каспар.

— Ну?

— Я — Каспар, а ця панна — Філія.

— Ну, П’єро, — відрекомендувався кіт.

Каспар нечутно затрясся від сміху. Потім він пояснив Доні, що П’єро — це герой веселих вистав, який відзначається мрійливістю і завжди у когось закоханий.

— Шановний П’єро, ми шукаємо звіринець. Моя приятелька хоче побачити справжнього лева.

— На фіга? — вишкірився кіт.

— Я хочу, — з притиском сказала Доня. — Хіба цього мало?

— Нема чого більше робити, га?

— Та хоч скажіть, якою вулицею туди йти!

— А, може, я неграмотний!

— Ох! — зітхнула Доня. — Я знайома з котом Феліксом, який вміє і читати, й писати.

— Феліксом?! — очі П’єро спалахнули. — Той, що живе у Зимовому домі? Перепрошую, що був неввічливий з вами! Це зовсім інша річ. Я давно мріяв дізнатися щось про свого давнього друга. Коли я був кошеням, він врятував мене від собаки, глядів як рідного сина, але я вирішив жити в місті, де народився.

— Фелікс — справді незвичайний кіт, — сказала Доня. — Він разом з павуком Альфредом посвятив Каспара в лицаря, а мене в прекрасну панну.

— О, Фелікс

завжди захоплювався минулим! Я не мав честі тоді застати вас! Каспаре, але стільки чув! Прошу мені виї бачити ще раз: у місті треба вдягати маску, коли не хочеш потрапити в обійми ласкавої панусі, котра вважає кота диваною подушкою і не випускає його ніколи на вулицю. А якщо ти дикий і вульгарний кіт, ніхто тебе не схоче.

— Я вважала, що кожен кіт хоче мати господаря…

— Нонсенс! Кошеня потребує захисту якщо втрачає матір, але дорослий кіт — сам по собі. Він цілком незалежна істота і здатен влаштувати собі життя до вподоби! То люди живуть серед котів, а не коти серед людей.

— Я чув уже цю думку, — сказав Каспар. — Вона досить цікава, але ми не хотіли б забирати ваш час.

— О ні, я залюбки проведу вас до звіринця, хоч у мене на такі місця алергія.

— У мене теж, — сказав Каспар. — Але в пошуках Єдинорога доводиться відвідувати різні місця.

— Я чув про Книгу. Фелікс розповідав мені уривки з неї. Слава Богу, що там немає нічого про котів… O tempora, o mores! Звірі виживають, а люди виживають звірів. Непоганий каламбур, га? А тепер я буду мовчати, бо нестиму рибу.

— Я могла б її потримати, — запропонувала Доня, але це не сподобалося П’єро.

— Omnia mea mecum porto, тобто все своє ношу з собою. Дякую.

Не дивно, що П’єро знав латинську мову, адже на багатьох будинках збереглися написи латиною. Деякі Каспар перекладав для Доні.

Вони пішли вулицею: П’єро з рибячою головою в зубах між Каспаром і Донею. Хлопець розповідав про Фелікса і їхню подорож.

Невдовзі вони знайшли звіринець, оточений високим муром.

— От і все, — сказав П’єро. — Звіринець зачинений, але ви дасте собі раду. Перекинетесь на пташок, еге ж?

Доня подумала, що перекидатися на пташок у присутності кота, який не встиг повечеряти, не вельми обачно.

— Не буду вам заважати. У мене важлива зустріч біля фонтану Діани о третій ночі.

Доня й Каспар подякували котові.

— Я знаю, що вам хочеться мене погладити на прощання, — заявив П’єро. — Я вам дозволяю.

Доня з Каспаром погладили липку й розкошлану чорну шерсть.

П’єро муркнув, і не кажучи й слова, зник у темряві.

— Тобі допомогти, чи сама станеш пташкою?

— Сама, — відповіла Доня. — А коли я повернусь, то теж зможу перетворюватись на пташку?

— Це залежить від тебе.

4

У звіринці не спали. Темряву пронизували якісь крики, чути було сопіння, хрюкання. Доня знала, що більшість звірів — нічні істоти. Тільки вночі вони можуть стати менш обережними й побути на самоті. Доня й Каспар теж потроху ставали нічними істотами. Дівчинці подобалося спати вдень у якійсь копичці сіна чи в покинутому гніздечку. Вона добре відпочивала. їй снилися приємні сни. Може, то Каспар трохи начаклував?